Олексій Гаврилович повів плечима, немов щулячись від холоду, і вів далі:
– Таку роботку можна отримати тільки за гріхи, причому за гріхи тяжкі – й ніяк не інакше.
– Я знаю, хто такий Харон…
– Хто б сумнівався!
– Це не ти.
– Ну звичайно! Який із мене перевізник? Я – начальник групи матзабезпечення. Я навіть не оперативник. Ти пробач мені, більше я тебе діставати не буду. Ти дівчинка доросла, знаєш, що робиш. Значить, так… Приступимо до справи. Сьогодні поведеш групу…
– Свою? – перебила Кіра.
– Свою, – заспокоїв її Кірсанов. – Андрон, Річ, Сипуха. Тільки без Котлетки підете. Вона другу добу в ізоляторі: вірус. Температура під сорок. Рветься в бій, але слабка, як ведмідь навесні. З тобою підуть тільки четверо…
– Хтось із твоїх людей?
Кірсанов зітхнув, передбачаючи реакцію.
– Стрибунець із тобою піде.
Давидова скривилась, як від зубного болю.
– Це ти даремно! Він знаєш як стріляє? Просто звір!
– У нього чотири джампи! Всього чотири! – невдоволено за-перечила Кіра. – Ти даєш мені в п’ятірку необстріляного курсанта. Спасибі тобі, Гавриловичу!
– Будь ласка, – відрізав Кірсанов і насупився, від чого шкіра на його голові загорбкувалася іще більше. – Ось ти його й обстріляєш. Чи мені його треба з іншими новачками у м’ясорубку посилати? Він не слабка ланка. Хороший хлопець, голова варить – тільки досвіду немає. Піде з тобою.
– Проїхали. Вибач, Кірсанов, я не права.
– Я знаю, – кивнув Олексій Гаврилович, збиваючи тон. Він підвівся, і Кіра укотре подивувалася з його зросту і зовнішньої незграбності. – Дивись.
Він розгорнув на оперативному екрані карту.
– Знайоме місто, – сказала Давидова, примружившись. – Будапешт?
Вона простягла руку і перетворила зображення на тривимірне. – Точно, Будапешт. Світ Нуль. Там зараз тепло. Жовтень. Листя падає. Я тобі навіть трохи заздрю. – Кірсанов рухнув кистю, і частина карти запульсувала, висуваючись на передній план. – Це зона ймовірності. Запасу часу не буде. Півгодини – це півгодини, не сорок і навіть не тридцять сім. Мої розраховувачі кажуть, що навіть 25 хвилин – великий ризик, але у тебе рівно стільки на все про все. Останні п’ять хвилин – твій резерв. Потім зворотного шляху не буде. І наша з тобою