Роздiл 4
Аруба. Готель «Аквамарин Резорт».
Жовтень
На сніданок Давидови вийшли пізно.
Буфет був хороший – саме так, як і обіцяли рекламні проспекти: удосталь фруктів, сирів, свіжих соків, м’ясних нарізок, здоба, що приголомшувала своїм запахом і виглядом…
За ідеєю, Карина і Денис мали помирати від голоду, але їсти чомусь не хотілося. Вони вибрали собі столик на відкритому майданчику і сіли в щільній тіні величезного куща, який цвів венозно-червоним, ліниво колупаючи в тарілках.
– Кави? – запитав смаглявий послужливий офіціант із нікельованим кавником у руках.
Карина похитала головою, прикриваючи рукою чашку.
– Звичайно. Але тільки не цієї. Принесіть еспресо з бару.
– І мені, – попросив Давидов.
Офіціант кивнув і зник.
– Голова болить? – запитав Денис, спостерігаючи, як дружина потирає скроню.
– Гуде, як порожня каструля, і стріляє сюди, – Карина постукала зігнутим пальцем над правим оком. – Таке враження, ніби в очну ямку забили цвях. І зовсім не почуваюся виспаною. Хоча, що дивуватися? Спали ми мало і джет-лаг… Ти теж маєш вигляд не вельми бадьорий…
– Знаєш, – сказав Давидов, відсьорбнувши апельсинового соку, – ніколи не п’ю спиртного зранку. Не можу – нудить. Але зараз би випив.
– Так випий, – запропонувала Карина, знизавши плечима. – Ти у відпустці. Тобі не треба працювати. Тобі не треба писати. Тобі не треба читати лекції. А те, що треба зробити з дружиною, повір, любий, ти прекрасно зробиш і після кількох келихів вина.
Вона накрила його долоню своєю і всміхнулася. Через головний біль усмішка вийшла сумнуватою, але все одно теплою і щирою.
– Зазвичай ти мої кращі ліки від мігрені, Денисе. Але сьогодні ти не допоміг.
– Гадаю, це стрес, – заявив Давидов.
Очі різало від світла так, що він надів окуляри.
– Який стрес? – здивувалася Карина.
– Вночі, коли нас трясло, ми здорово перелякались. Адреналін, кара міа4, річ не завжди корисна. Іноді від його надлишку може плющити і ковбасити мінімум кілька днів.
– Плющити і ковбасити… Письменник! Хто тебе навчив таких слів? Хоча… мене саме плющить. Таке враження, ніби по мені проїхався коток, і зовсім не хочеться їсти всі ці страви – можливо, ти маєш рацію: у нас постстресовий синдром.
Карина випила півсклянки фрешу і знову потерла скроню.
– Дідько! Як ниє! Де наша кава?
– Ось, наближається…
Денис озирнувся навколо.
Атмосфера для пляжного готелю була дещо незвичною. Приїхавши на відпочинок до океану, люди не дуже цікавляться новинами. Тутешня публіка мало схожа на біржових брокерів, для тих були дорожчі готелі. За сніданком могли скаржитися на похмілля, домовлятися про поїздки чи риболовлю, але читати, та ще з таким виразом облич!
– Дивись-но, – сказав він. – Усі з газетами, з планшетами, з телефонами і стурбовані… Чи не