Петро Конашевич-Сагайдачний – творець української нації?. Петро Кралюк

культурні потреби української спільноти й стати її лідером. «Очевидно, – пишуть вони, – не без впливу настроїв, які панували в Острозькій академії, Сагайдачний сприйняв задуми та ідеї сучасних йому організаторів української культури, персонально увійшов у найтісніший зв’язок із київськими духовно-освітніми діячами. Тоді у Києві утворився передовий осередок, до якого належали І. Борецький, Є. Плетенецький, К. Сакович, М. Смотрицький та інші поборники православ’я, метри тогочасної науки й освіти. Для посилення ролі Київського братства він записався до нього з усім запорозьким військом і у такий спосіб узяв цей заклад під особистий захист і протекцію. Він словом і ділом активно формував єдність у поглядах селянства, міщанства, духовенства та козацтва»107.

      Однак, говорячи про Сагайдачного як про «національно лідера», Гуржій та Корнієнко відзначають, що гетьман фактично репрезентував інтереси козацької верхівки і йшов на порозуміння із урядовими колами Речі Посполитої: «Петро Сагайдачний був добрим політиком і належав до поміркованої частини козацької старшини, яка, реально оцінюючи тогочасні можливості Війська Запорозького, намагалася відстояти національні інтереси українського народу через переговори і компроміси з польським урядом»108.

      При цьому такі компроміси й переговори для Гуржія та Корнієнко зовсім не зрада інтересів українських народних мас, як це трактували радянські історики. На їхню думку, то мудра політика, яка мала на меті добитися автономії в Речі Посполитій. «Петро Сагайдачний, – відзначають вказані автори, – дбав про мирні відносини з Польщею, бо реально оцінював її військову та політичну силу. Водночас постійно використовував в інтересах українців конфлікти шляхетської влади з урядами Туреччини, Московщини, щоб у такий спосіб ослабити їх, а в межах Речі Посполитої вибороти собі незалежне самоуправління – автономію»109.

      Низку робіт і монографій про Сагайдачного, його ролі в історії написав Петро Сас110. У цих працях він намагався реконструювати біографію козацького гетьмана, розглядав його участь у воєнних кампаніях, а також у релігійно-культурному житті України. Для Саса цей діяч – одна з визначних постатей українського національного пантеону героїв: «… Петро Конашевич-Сагайдачний – визначний український полководець, гетьман Війська Запорозького перших десятиліть XVII ст. Його подвиги справляли неабияке враження на сучасників. В уяві нащадків він нерідко поставав у легендарному серпанку…»111

      Загалом, ведучи мову про українську історіографію ХІХ – початку ХХ ст., можемо констатувати, що в ній Сагайдачний постає як один із видатних козацьких провідників. Переважно в роботах зверталася увага на його боротьбу проти турків і кримських татар. Це однозначно трактувалося як позитив. Особливо акцент робився на його участі в Хотинській битві 1621 р.

      Часто проблемно виглядало трактування участі Сагайдачного в поході на московські землі в 1618 р. Тут зустрічаємо й