Петро Конашевич-Сагайдачний – творець української нації?. Петро Кралюк

мав Куліш на увазі? Він ніби вдається до «альтернативної історії», припускаючи, а що було, якби Сагайдачний повівся інакше і відмовився брати участь із козаками в Хотинській битві 1621 р. Він би тоді повторив те, що пізніше зробив Хмельницький – з допомогою мусульманського війська помстився за «зневагу народної релігії», тобто православ’я, і «визволив» би Україну від ляхів, зробивши це без кривавих ексцесів. Тоді б за своїми діяннями Сагайдачний міг дорівнятися до вождя англійської революції Олівера Кромвеля чи вождя революції нідерландської Вільгельма Оранського, якого Куліш особливо високо цінував.

      І все ж Сагайдачний цього не робить – через те, що високо ставить шляхту й мало цінує козаків. Він очолює козацький контингент, бере участь у Хотинській битві й пускає все на самоплив. Отже, цей полководець не реалізував можливість «створення України», яка перед ним відкривалася. Пізніше це зробив Богдан Хмельницький.

      Певна частка правди в цих міркуваннях була. У 1621 р. від Сагайдачного, безперечно, залежало дуже багато, зокрема подальші сценарії розвитку подій на українських землях. Теоретично він міг зайняти нейтральну, а то й протурецьку позицію, мотивуючи це тим, що православна церква на землях Русі-України зазнає переслідувань від поляків-католиків. До речі, в той час серед православних України й Білорусії поширювалася думка, ніби в Османській імперії православні мають більші свободи й можливості для задоволення своїх релігійних потреб, аніж в умовах Речі Посполитої. Але Сагайдачний зайняв позицію пропольську. Ця позиція допомогла зберегти українські землі в складі Речі Посполитої – принаймні на деякий час. Це добре чи погано? Відповідь, звісно, залежить від світоглядної позиції того, хто дає відповідь.

      Не можна сказати, що поставлене Кулішем в «Історії возз’єднання Русі» питання щодо оцінки діяльності Сагайдачного, можливостей інших варіантів його дій, зацікавило українських дослідників. Занадто воно було дражливим. Українська ж історіографія продовжувала героїзувати цього гетьмана.

      Володимир Антонович

      Зокрема, це бачимо у Володимира Антоновича (1834—1908) – одного з провідних українських істориків другої половини ХІХ ст., учителя Михайла Грушевського, а також лідера громадівського руху, який набув поширення на теренах Наддніпрянської України в 60—90-х рр. ХІХ ст. Героїзацію цим дослідником Сагайдачного, в принципі, можна зрозуміти. Адже в другій половині ХІХ ст., особливо після Валуєвського циркуляру 1863 р. та Емського указу 1876 р. посилились гоніння на українську культуру в Російській імперії. В таких умовах українські діячі були зорієнтовані на героїзацію знакових фігур своєї історії, а не на те, щоб ініціювати дискусії щодо їхньої оцінки, як це зробив Куліш.

      У роботі «Про козацькі часи на Україні» Антонович писав наступне: «На початку XVII ст. на чолі Запорожжя ми зустрічаємо чоловіка вельми талановитого, з великим політичним хистом… Чоловік цей Петро Конашевич-Сагайдачний…»69 Розповідаючи про