Петро Конашевич-Сагайдачний – творець української нації?. Петро Кралюк

неждану собі допомогу, розв’язували одне одного і взялися також до Татар з найлютішою ожорсточеністю. Списи і шаблі Татарські, зоставлені на ніч в купі, були для полонених готовою зброєю, і Татари од власної зброї гинули тисячами. Таким чином винищено Татар всіх до останку, так що не залишилось із них нікого, хто б сповістив у Крим про їхню погибель. Весь табір Татарський з усім тим, що вони мали, дістався переможцям як здобич, а бранці Малоросійські, до кількох тисяч обох статей душ, не тільки що визволені з неволі, але й нагороджені кіньми та речами Татарськими задосить, і повернулися вони до своїх осель, рівно ж і Гетьман зі своїм військом прибув у резиденцію свою благополучно і зі славою багатою»50.

      Як відомо, після Хотинської битви Сагайдачний, будучи пораненим, важко захворів і не брав участі у військових походах. В «Історії русів» же змальовується інша картина. Автор цього історичного наративу творив міф про Сагайдачного, вдаючись до перебільшень і вигадок. Для чого це він робив? Схоже, щоб возвеличити людину, яку назвав першим гетьманом Війська Запорізького. Таке звеличення задавало певний тон у розповідях про наступних козацьких гетьманів.

      У «Історії русів» нічого не говориться про участь Сагайдачного у відновленні православної ієрархії України й Білорусії – що виглядає доволі дивно. Ймовірно, автор «Історії…» про це не знав. Однак він представляє гетьмана як борця проти унії й людину, що всіляко підтримувала православ’я та розбудовувала православну церкву. Мовляв, Сагайдачний «полагоджував внутрішній нелад урядовий і військовий, поборював завзято Уніатство, повертав з нього церкви, і в тому числі і соборну Київську Софію, будував заново їх, і зокрема спорудив Братський Київський монастир на Подолі…; надав тому монастиреві заможні села і поновив у ньому з допомогою Митрополита Київського Петра Могили стародавню Київську Академію, засновану з часів останнього хрещення Русі, але від нашестя на Русь Татар приховану по різних монастирях і пещерах»51.

      Отже, «Історія русів» знову приписувала Сагайдачному діяння, які той не робив – відновлення Софії, Київської академії і т. д. Тобто він постає не лише як військовий, але і як культурний діяч. У творі навіть спеціально зазначається: «Поляки, поважаючи хоробрість і заслуги Сагайдачного, не сміли при ньому явно чинити в Малоросії свого зухвальства, та й сама улюблена їхня Унія трохи притихла і охолола»52.

      «Історія русів» ніби стала лебединою піснею «козацької літератури». Її образи перейшли, зазнавши певної трансформації, як у подальші історичні наративи українських авторів, так і в твори художнього характеру. Стосувалося це й Сагайдачного, котрий почав представлятися як борець проти турків і татар, визволитель із неволі християнських бранців, а також як захисник православ’я.

      Українські історіографи про Сагайдачного

      У ХІХ ст. в Україні з’явилися праці про її історію, які мали