Так минула седмиця, за яку Наді не вдалося не те що поговорити з Марічкою, але навіть близько до льоху підійти – джури стерегли його день і ніч. Але дівчина не втрачала надії, що рано чи пізно вона зможе поговорити з Марією. «Бідна пані, – думала дівчина. – Вона божеволіє від тривоги за своїх дітей!» Однак найбільше Надійку мучила невідомість про долю коханого, та так сильно, що бідолаха почала марніти. «Господи, чи живий Демко? Чи, може, вже вбитий? Чи повернеться до мене? Боже, вбережи його! Краще візьми моє життя, а його збережи!» – молила сердешна Надя.
А Демко й не підозрював, яке лихо спіткало його родину і як мучиться кохана. Він прагнув якнайшвидше попередити гетьмана. І поспішав, як міг, – кінь у нього був один, і перемінити його було ніде, тому він часто зупинявся на відпочинок, щоб не загнати тварину.
Приїхавши до Чигирина, Демко зазнав розчарування, оскільки гетьман після Корсуня поїхав до Києва на похорон – у нього померла рідна сестра. Тоді Демко поїхав туди, прямісінько до Яненка, розуміючи, що його не допустять до гетьмана, а Павло може допомогти.
Діставшись до Києва та розпитавши перехожих, хлопець дізнався, що полковник мешкає у Верхньому місті26. Після пожежі 1651 року27 Верхнє місто було наново відбудоване. А у 1654 році ще й зміцнене фортецею московської залоги28, яку побудували поруч з Михайлівським златоверхим монастирем та Софійським собором. Нові фортечні стіни та башти хоч і були дерев’яними, проте їх зміцнили валами та захисним ровом, посилили артилерією, надісланою царем, а навколо них розкинувся посад, де оселилися москальські стрільці з родинами. Стомлений Демко не міг не звернути уваги на цікавинку – із зовнішнього боку рову вервечкою тягнулися великі колоди, утикані загостреними жердинами та кілками. Якщо б комусь із нападників спало на думку вхопитися за верхні кілки та перелізти через ці колоди, то він би зустрів болісну смерть – колоди оберталися навколо своїх осей на кшталт водяного колеса, і гострі кілки з легкістю шматували людське тіло. Такого він у рідній Полтаві не бачив.
Своє подвір’я Яненко влаштував з розмахом – широке, просторе. Але його дерев’яний будиночок був невеликим, зате чепурним завдяки різьбленим лиштвам, козиркам даху та ґанку. Він давно осів у Києві. З 1650 року був київським сотником, а останні три роки беззмінно тримав пірнач полковника. На щастя, Павло був удома, а коли побачив забризканого брудом Демка, то злякався:
– Боже мій! Синку, звідки це ти? Яке ще лихо з вами трапилося? Та не стій на обійсті! Ходімо в дім!
Зсередини будиночок Яненка був такий самий ошатний та охайний, як і зовні, проте Демко не звернув уваги на його оздоблення, а став розповідати Павлові про зраду Пушкаря, коли до кімнати увійшов молодий хлопець, чия зовнішність одразу підказала, що це Яненків син.
– А, Іванку, синку, познайомся з Дем’яном