Пожежа потроху розгорялася, і полум’я охопило увесь дах. Серце Омелька стислося від жалю – згадалося, з якою радістю покійний господар будував цю хату на своєму власному, чесно заслуженому шматочку землі, як оселився тут з молодою дружиною, пишно відсвяткувавши новосілля, як по цьому обійстю бігали та пустували маленькі Демко, Олеся та Левко. Проте Омелько сидів тихо на своєму дубі – він зрозумів, що мерзотникам варто надати можливість безперешкодно виконати свій план. Все одно вони не здогадуються, що підпалили порожню хату! Ліпше нехай вважають їх усіх мертвими, ніж пустяться в погоню за Олесею та Левком.
А хата вже горіла яскравим полум’ям. Вогонь ревів, бушував, осяюючи все навколо, і Омелько навіть захвилювався, що його помітять. Але Кирик не дивився вгору – він, мов зачарований, не зводив очей з полум’я та густого диму, що піднімався над пожарищем.
– Чому ніхто не вибігає? – запитав один із джур. – Невже вони не відчули вогню?
– Могли вчадіти, бо міцно сплять – уже скоро світати почне, і зараз сон найміцніший, – додав інший. – Дивись, скільки диму! А пожежа почалася з даху, тому хата наповнилася димом і…
І тут дах з моторошним тріском обвалився, здійнявши мільйони іскор, а полум’я голосно загуділо, розгоряючись все лютіше та лютіше, несамовито пожираючи стіни.
– Тепер вже точно ніхто не вийде – вони всі мертві, – холодно промовив Кирик та набожно перехрестився, додавши: – Бог мені свідок, що вони самі винні у своїй смерті. Тільки дивіться, хлопці, тримайте язики за зубами. А ще перелізьте через паркан, відімкніть ворота та заберіть усю худобу, щоб було зрозуміло, що їх пограбували та вбили, а дім спалили.
Джури виконали його наказ. Полум’я все ще яскраво палало, коли четверо мерзотників поїхали геть від садиби, твердо впевнені, що відмінно виконали свою справу.
Омелько просидів на дереві, поки не почало світати, з невимовною гіркотою спостерігаючи, як горить його минуле життя, в якому він почував себе щасливим, в якому були близькі йому люди. І ось тепер все це перетворилося на попіл. «Господи, якщо ти справедливий, то віддай Пушкареві по справах його!» – прошепотів він і почав спускатися, що з його хворою ногою було так само нелегко, як і підніматися вгору. Злізши, Омелько покульгав до Ворскли, зловив свого коня та поїхав шукати Демка – він побоювався, що хлопець