Так, вештаючись широким полем за Корсунем, куди козацтво зібралось на раду, Демко випадково почув ім’я Яненка, особистість якого викликала в нього не менший захват, ніж особистість Виговського, – Марія в межах допустимого повідала дітям, чим допоміг їй Павло. А коли хлопцю вказали, хто саме Яненко, він підійшов засвідчити свою повагу.
– Пане Яненко, прошу вибачити, що наважився заговорити з тобою першим, – почав Демко, вклонившись і не помітивши, що Павло покосував на нього як на непорозуміння та гидливо відвернувся, збираючись піти, – але вдячність не дозволяє мені промовчати. Моє ім’я Дем’ян Гориченко, і я… – Тут він замовк, з подивом втупившись на полковника: той, почувши прізвище, наче розквітнув і одразу ж підійшов ближче.
– Отже, ти Марічкин син, – мовив Павло, уважно роздивляючись Демка. – Ти дуже на неї схожий і такий самий вродливий, як вона. А що ти, синку, тут робиш? – вкрадливо запитав він, з гіркотою подумавши: «Такі ж очі, така ж усмішка, як і в неї. Господи Боже, якби все склалося інакше, то це був би мій син!»
– Я приїхав разом із паном Пушкарем. Завдяки ласці гетьмана та твоїй, пане, доброті, він прийняв мене до свого курінчика. І мені б дуже хотілося висловити тобі свою щиру вдячність… – торохтів Демко.
– Потім висловиш! – обірвав його Яненко. – Ліпше розкажи мені про матір. Марічка здорова?
– Так, мама здорова і дуже вдячна тобі. А я особисто…
– А що вона робить? – знову перебив хлопця Павло. – Чим займається? На ваш млинок більше ніхто не зазіхає?
– З Божої ласки ні. А мама залишилася вдома з моїми молодшими сестрою та братом, – простодушно розповідав Демко, дивуючись тому, що Яненко так докладно розпитує про матір. Яке йому може бути до неї діло?
– Вона сама? – ще більш вкрадливо та двозначно запитав Павло.
– Ні, не сама, – чесно відповів Демко і здивовано витріщив очі, бо Яненко аж в обличчі змінився. – У нас живе підсусідок Омелько, він ще покійному татові служив, а зараз служить мамі та допомагає їй в роботі.
– Це добре, – мовив Павло, а потім запитав: – А як поживає твій вітчим?
– У мене немає вітчима, – промовив Демко, остаточно розгубившись від цього питання, – і ніколи не було. Після смерті тата мама ніколи не думала про заміжжя. А чому ти, пане, питаєш про це?
– Я давно знаю твою маму, тому й питаю – мене турбує її доля. Її ж нікому захистити, окрім тебе, – збрехав Павло, досадуючи, що майже видав себе. – Що ж, синку, я мушу йти – зараз почнеться рада, але я буду радий бачити тебе знову, тому як матимеш