Богдана покосувалася на чіткий профіль Фурсенко.
Неприємна здогадка вразила раптово… Тільки зараз дійшло, що ця Жанна Іванівна, ця витончена та випещена, здається, по самі вуха закохана в свого начальника, тому й торочить увесь час про нього, піклується, мов та квочка.
Поморщившись, Богдана знову обернулася до вікна.
Особисто знайомою з Палієм вона не була. Іра якось приїздила з ним до Києва, познайомила з мамою та вітчимом, сама ж Богдана у той час була в Лондоні. Бачила його лиш на світлинах – вродливого та темноволосого чоловіка. Й усе. Не надто ним цікавилася, бо це ж був – по-перше, коханий чоловік сестри, а по-друге, вона була надто зайнята Грантом, аби звертати увагу на інших чоловіків, якими б вони там вродливими та мужніми не видавалися на світлинах чи то в житті.
Богдана знову поморщилася.
Цього разу від болю, щемливого сердечного болю.
Грант… Він ще продовжував володіти її думками, її серцем… Ледь не застогнавши вголос та не викликавши черговий засудливий погляд пані Фурсенко, Богдана прикрила очі. Вона не має більш думати про Гранта. Грант… Грант уже був її минулим, належним минулому та іншій жінці, її власним божевіллям та болем. А минуле має зостатися в минулому – так вона для себе вирішила, обриваючи стосунки, котрі від самого початку не мали майбутнього, а несли лиш біль.
Роман з жонатим чоловіком.
Богдана зустріла його на одному зі своїх виступів у Лозанні два роки тому. Приїхала геть заклопотаною складним виступом й у коридорі готелю, де розмістили лікарів, ледь не збила з ніг високого світловолосого чоловіка. Звела очі й пропала…
Закохалася одразу ж й до божевілля сильно, тільки зазирнула в ті очі, що мали дивний колір морської хвилі. Він теж не полишився байдужим… Власник приватної клініки для психічно хворих у Швейцарії, лікар Грант Штеберг. Виступ, такий складний та важливий, зробився геть неважливим, вона відчитала лекцію, мов у тумані, всі думки були лиш про ті очі, що мали такий рідкісний колір морської хвилі.
А ввечері він запросив її на вечерю.
Й довго цілував біля дверей номера.
За два дні вони стали коханцями. Мама казала, що від чого найбільш відхрещуєшся, тим найшвидше й согрішиш. Скільки Богдана себе пам’ятала, то весь час запевняла себе, що не допустить у житті такого неподобства, як стосунки з одруженим чоловіком.
Допустила.
Падала в його обійми, уже не замислюючись над тим, що десь у Женеві на Гранта чекала дружина та двійко дітей… Потонула в очах його й, мов у прірву загибельну, кинулася у ті його розкриті обійми, забувши весь світ.
І ледь була не померла, коли настав час розставання.
Поверталася до Києва напівживою, везла з собою його обіцянку телефонувати та номер телефону. А в Києві на неї віддано чекав Денис, небіж вітчима, який кохав її з того часу ще, як мама тільки побралася з вітчимом.
Грант обіцяв зателефонувати на другий день.
А не