– Бачиш?
– Гаразд. Ходімо до лазарету.
Вона рушила коридором слідом за Сойєр, та раптом зупинилася.
– У чому річ, Рейвен?
– Я передумала.
– Ти мусиш відвідати містера Тедеску.
– Я нічого не мушу.
Сойєр дістала з кишені запальничку і клацала нею, доки не спалахнуло полум’я.
– Забери це!
– Отже, тут ти, а не та інша. А тепер роби, що я сказала.
– Добре, тільки загаси її.
Сойєр закрила запальничку і сховала назад до кишені.
– Ходімо, потіш містера Тедеску.
Молодий хлопець з кисневою маскою, що лежав на першому ліжку, помахав їй.
– Я сумував за тобою, Рейвен.
Вона поплескала його по руці.
– Одужуй.
Рейвен проходила поміж ліжок та інвалідних візків, махаючи хворим довкола себе. Вона почувалася королевою, що оглядає війська. Ті, хто не спав, посилали їй повітряні поцілунки.
У протилежному кутку палати хтось крикнув:
– Гей ти, на візку, стули пельку і не заважай нам спати!
– Ти тут не сам, чорт забирай! – підхопив інший голос.
Наблизившись до напіврозсунутої ширми, Рейвен почула голос свого колишнього викладача акторського мистецтва, що патетично читав лекцію.
– Запам’ятайте, ця комедія Аристофана має антивоєнний сюжет. Головну героїню звуть Лісістрата, що означає «та, що розганяє війська». Вона зупинила війну між Афінами і Спартою, намовивши жінок, що настраждалися без коханих, перестати спати зі своїми чоловіками.
Рейвен пригадала свою останню роль.
Розсуваючи ширму, вона продекламувала:
Ти знай своєї: розпали, підсмаж його,
Дратуй, кохай і не кохай улесливо,
Та пам’ятай, про що клялась над келихом3.
Містер Тедеску, коротун з чималим черевцем, різко розвернувся на своєму візку.
– Рейвен?
Сойєр підштовхнула її ближче.
– Рейвен Слейд прийти, як ви й просити, професоре.
– Я не професор! Мені… так і не дали цього звання. А де мої друзі з «Сімнадцятого листопада»?
– Вони поки не приїхати, містере Тедеску, але наша волонтерка Рейвен тут і готова покращити вам настрій.
Його сердитий погляд потеплішав.
– Моя улюблена студентка акторського мистецтва. Запам’ятовувала ролі дуже швидко і відчувала їх так тонко, як ніхто зі студентів. Мені треба в тебе дещо спитати, – він кинув на Сойєр гострий погляд. – Залиште нас. Це стосується лише мене та моєї протеже.
Сойєр відійшла, та Рейвен бачила її тінь по той бік ширми.
– Рейвен, підійди ближче, – покликав містер Тедеску.
Вона нахилилася до нього, намагаючись не виблювати від запаху поту, що струмками лився з її викладача.
– Пам’ятаєш нашу останню розмову у мене в кабінеті, після репетиції, перед тим як у тебе стався зрив?
Як можна таке забути?
Того пообіддя, сидячи в кріслі біля його столу, вона відчула, як той роздрочений паскудник лізе своїми товстими