Вечоріло, ішов дрібний дощ, багно та калюжі дзвінко хлюпали під босими ногами хлопця. На вулицях города не було майже нікого. Хати похнюпилися й плакали стріхами під сірою сіткою теплого дощу.
В хаті, де жив Гусєв, блимав вогник. Дорош підійшов до хати і заглянув у маненьке віконце. На довгому столі труна, а в труні лежав мертвий москаль. Руки йому були зложені на грудях, а обличчя було жовте, як віск. Перед труною стояв аналой, на аналої лежала розгорнута, з плямами воску на сторінках, велика книга. Невеличка свічка приліплена до аналою, кидала м’яке світло на книгу. Придивившись, Дорош побачив щось з п’ять бабів, що сиділи й шепталися по кутках, і високу постать бакаляра. Бякаляр стояв спиною до вікна, і Дорош бачив тільки широку спину й довгу косу дяка. Бакаляр голосно, хоч тут був покійник, балакав з бабами. Дорош прислухався.
– У Києві? У Софіївському? А як же, був, – долетів до нього густий бас дяка. – Зайшов я туди, коли ще не було служи Божої. Підійшов до вівтаря, подивився в південні двері: що за чудасія, думаю – люди сидять! І людей багато, думаю, чого б їм сидіти у вівтарі? Подивився у північні – ікона! Я знову у південні – ні, таки люди сидять! Що, думаю за наводження. Протер очі, перехрестився, глянув у північні – знову ікона! А воно таки дійсно ікона – тайна вечеря, а люди як живі! А що гарного у Києві – щодня свіжий хліб… – закінчив дяк і підійшов до аналою.
Він пошарудів аркушами, розгорнув на закладці книгу і, одліпив-ши свічку від аналою, почав голосно читати, освітлюючи літери нерівним блимаючим огнем свічки.
Тінь від волохатої голови бакаляра забігала по стінах і стелі хати. Дорош постояв трохи, прислухаючись до неясного гомону бакалярового голосу, але не розібрав жодного слова: бакаляр гудів, як чміль. Дорош, схиливши голову, побрів геть від хати. Сумно було на душі у хлопця. Йому якось чудно було, що москаль цей ще вчора був живий, а сьогодні вже мертвий, і загубив його ніхто інший, як запорожець.
– Чаво тєбє? – висунувши голову з дверей, спитала дячкова жінка, коли Дорош постукав клямкою в двері.
– Здрастуйте, тітко!
– Здраствуй і ти. Чаво надобно?
– Прохали тато, щоб віддали барило.
– Какоє такоє барило?
– Та барило з-під горілки.
– Бочьонок, что лі?
Вона помацала в сінцях і трохи згодом сунула Дорошеві в руки барило.
– На… Да скажи отцу, чтоб нє давал больше водкі моєму аспиду, а то я ето барило на головє у нєго разобю!
«Ач, яка сердита! – подумав Дорош. – У кого ж це ви, тітко, розіб’єте на голові барило: у батька чи у свого аспида?»
– Брись! – крикнула жінка й зачинила двері.
Дорош