– Дякую, – зворушено промовив той.
Отак вони й повернулися на дорогу.
Дороті допомогла Опудалові перелізти через огорожу, і вони разом закрокували жовтою цегляною дорогою до Смарагдового міста.
А Тото від нового попутника спершу був не у захваті. Він все обнюхував солом’яника – чи не завелися, бодай, у соломі щури, і час від часу погрозливо гарчав.
– Не звертайте на нього уваги, – заспокоїла Дороті попутника. – Він не кусається.
– А я й не боюсь, – обізвався Опудало. – Навіть якщо і вкусить – солом’яникові байдуже. Дозвольте, я понесу ваш кошик. Мені зовсім неважко, адже я не знаю втоми. По секрету скажу вам, – продовжував він дорогою, – з-поміж усього на світі боюсь я лише одного…
– Невже отого фермера, що вас зробив? – припустила Дороті.
– Ні, – відповів Опудало, – палаючого сірника!
Глава 4. Через ліс
Через якусь годину дорога стала нікудишня – самі вибоїни та ковбані, й Опудало час від часу спотикався об уламки цеглин, які тут стирчали урізнобіч. Дійсно, подекуди вимивини на дорозі траплялися такі великі, що Тото доводилося їх перестрибувати, а Дороті – обходити узбіччям. А от щодо Опудала, якому таки бракувало мізків, кожного разу зробивши крок, він гепався щосили у баюру. Заби-тися-то не забивався, однак щоразу Дороті доводилося його витягати, ставити на ноги, притім він перший сміявся над своїми невдачами, що спіткали його ледве не на кожному кроці.
Поодинокі ферми, що коли-не-коли зустрічалися їм дорогою, були вже далеко не такі доглянуті, як ті, що лишилися позаду. Оселі траплялися все рідше, а плодових дерев і взагалі обмаль, і чим далі, тим більш відлюдними й понурими виглядали тутешні краї.
Опівдні обіч дороги вони побачили струмок, і Дороті вирішила перепочити. Із кошика дістала хліб і запропонувала першу скибу Опудалу. Але той чемно відмовився.
– Я ж бо ніколи не голодний, – сказав він, – і в цьому моє щастя, бо рот у мене тільки намальований, і якщо в ньому зробити дірку, аби я міг їсти, то з мене полізла б солома і я одразу почав би спадати з лиця.
Дороті визнала в цьому слушність, кивнула і з’їла скибку сама, кинувши трохи й песику.
– Розкажіть мені про себе та про ті краї, звідки вас сюди занесло, – запитав Опудало по обіді.
І дівчинка розповіла йому все, що знала про Канзас і про те, яке там усе сіре, додавши, яким вітром її занесло до цієї дивної країни Оз.
Опудало уважно вислухав і зауважив:
– Щось я не збагну, з якого дива вам так кортить покинути цю прекрасну країну, щоб повернутися до того сірого й посушливого краю, що ви звете Канзас.
– Це тому, що у вас замість мізків солома, – пояснила Дороті. – Яким би понурим та сірим не здавався рідний край, ми, живі люди, нізащо не проміняємо його на будь-які інші, якими б прекрасними вони не здавалися. Бо немає землі, кращої за рідну.
У відповідь Опудало тяжко зітхнув:
– Авжеж. Мені цього не збагнути. От якби ваші голови були набиті соломою, як моя, ви всі жили б саме