Милуючись чудовим краєвидом, дівчинка не відразу помітила, що до неї наближаються якісь незнайомі людці – таких вона зроду не бачила. Зростом – такі, як Дороті, яка, як на свій вік, була досить височенька, а от за віком вони виглядали значно старшими. Їх було четверо: троє чоловіків та жінка, і всі вони були чудернацьки вдягнені. Уявіть: на головах – гостроверхі капелюхи, а по обводу криси звисали маленькі бубонці, які милозвучно подзенькували при ходьбі. Капелюхи чоловіків були блакитні, а у жіночки – білий, а ще на ній була біла мантія, яка хвилями опадала з рамен. По її тлу, як на нічному небі, були розсипані зірочки, які на сонці ряхтіли, наче ті діаманти. Чоловічки були вбрані в усе блакитне, того ж відтінку, що й капелюхи, а на ногах мали до блиску начищені чобітки із закачаними халявками – теж блакитного кольору. Чоловічки, як здалося Дороті, були десь такого ж віку, як і дядечко Генрі, бо двоє були з бородами. А от жіночка, поза всяким сумнівом, була значно старша. Зморшки глибоко поорали її обличчя, волосся було сиве-сивісіньке, та й рухалася вона хіба що через силу.
Наблизившись до хатини, на порозі якої стояла Дороті, чоловічки затупцяли на місці й почали перешіптуватися, неначе не наважуючись підійти ближче. А от стара жіночка без крихти боязні підійшла до Дороті, низько вклонилася й приязно мовила:
– Ласкаво просимо до краю Жвакунів, о найшляхетніша Чародійко! Вельми вдячні тобі, що ти поклала край пануванню Лихої Відьми Сходу й визволила наш народ із неволі!
Дороті ошелешено слухала слова старенької. Чого це та називає її чародійкою, та ще й буцімто вона поклала край владі якоїсь там Відьми? Яка ж вона чародійка? Вона просто звичайнісінька дівчинка, що невідь-як опинилася за тридев’ять земель від рідного Канзасу, і взагалі вона ніколи не збиралася когось там позбавляти влади!
Але старенька, вочевидь, чекала на відповідь, отож Дороті не без вагань мовила:
– Ви дуже люб’язні, але, мабуть, сталася якась помилка. Нічому я край не клала…
– Ну, якщо не ти – то твоя хатинка, – посміхнулася старенька, – а це, зрештою, те саме. Он бачиш? – мовила вона і показала на ріг хатини. – Ото ж її ноги стирчать з-під колоди…
Дороті глянула і злякано зойкнула. І справді: неподалік з-під великої балки, що тримала стіну, стирчали ноги, взуті у срібні черевички з гострими носаками.
– Ой лишенько! – Дороті у розпачі сплеснула руками. – Невже хатинка впала просто на неї? Що ж тепер
– А що ж тут поробиш? —знизала плечима