– Ми чоловік і дружина перед Богом, – урочисто заявив жевжик, глипнувши вгору. – Ми пов’язані міцнішими путами, ніж земні.
Поки він це торочив, дівчина сховалася за мене і, схопивши мою руку, стиснула її, ніби благаючи про захист.
– Віддайте мені мою дружину, сер, – продовжував прибулець. – Дозвольте мені забрати її звідси.
– Послухайте, ви, як вас там звати, – суворо відрубав я. – Мені ця дівчина не потрібна, й я каюся, що врятував її. Дуже шкодую, що взагалі її побачив. Якби вона загинула, я б не засмутився. Але я не згоден віддати її вам, бо вона, мабуть, боїться і ненавидить вас. Тому негайно забирайтеся звідси і дайте мені спокій. Сподіваюся, що ніколи більше вас не побачу.
– Ви не хочете віддати її мені? – хрипко спитав він.
– Скоріше ви потрапите в пекло, ніж я зроблю це! – відказав я.
– Ну, а що якщо я візьму її силою? – вигукнув чоловік, і його кругле обличчя потемніло ще дужче.
Кров раптово вдарила мені в голову, й я схопив поліно, що лежало біля каміна.
– Забирайтеся, – тихо сказав я. – Швидко. Інакше розтрощу вам довбешку.
Спершу він нерішуче зиркав на мене, потім обернувся і вибіг із обійстя. Але за хвилину повернувся та зупинився біля порога, споглядаючи на нас.
– Зважте, що ви робите, – кинув він. – Ця жінка моя, і я візьму її. А якщо справа дійде до бійки, то росіянин не поступиться шотландцеві.
– Ну, це ми ще побачимо, – відповів я, кидаючись уперед, але прибулець пішов, і я бачив лише його високу постать, що виділялася в густіших сутінках.
Після цього впродовж місяця, а, може, й двох, у нас усе було спокійно. Я не спілкувався з росіянкою, а вона ніколи не зверталася до мене. Часом, коли я працював у лабораторії, панночка нечутно пробиралася до мене і мовчки сиділа, стежачи за мною своїми великими очима. Спершу її вторгнення дратувало мене, але з часом, переконавшись, що вона не намагається відволікти мене від роботи, я звик до присутності гості. Підбадьорена цією поступкою, вона поступово, день у день, упродовж кількох тижнів присувала своє крісло все ближче і ближче до мого столу, поки їй не вдалося влаштуватися поруч зі мною. У такому положенні, як і раніше, нічим не нагадуючи про себе, вона зуміла стати вельми корисною мені, в її руках завжди опинялося те, що мені було потрібно в конкретну хвилину, – перо, пробірка чи склянка, і вона безпомилково подавала мені потрібну річ. Ігноруючи її як людську істоту, я бачив у ній винятково корисний автомат і настільки звик до неї, що мені вже бракувало юнки в тих рідкісних випадках, коли вона не заходила до кімнати. Я маю звичку балакати під час роботи із самим собою, щоб краще фіксувати в мозку отримані результати. Дівчина, мабуть, мала дивовижну слухову пам’ять і завжди могла повторити зронені мною слова, зовсім не тямлячи, звісно, їхнього сенсу. Мене не раз смішило, коли я чув, як вона звалювала на стару Медж цілий потік хімічних рівнянь та алгебраїчних формул і заливалася дзвінким сміхом, коли стара хитала головою,