Корчмар хутко відхилив занавіску і заспокоївся, лишень як переконався, що його донька, зодягнена і навіть не розпатлана, солодко сопе на теплій печі, посміхаючись уві сні. Іцхак зітхнув і нарешті випустив з рук півня. Отримавши свободу, бідолаха в ту ж хвилину стрімголов вилетів за двері і вже знадвору переможно й обурено закукурікав.
– Що значить «я вирішив»? – корчмар присів на ослін і став обмахуватися долонею. – Я собі вийшов у двір, щоб… Ну… на зірки подивитися. І коли вже… майже додивився – мене раптом як схопить ззаду за плечі якийсь ґевал[14] і як гаркне просто до вуха: «Хочеш побачити дочку живою?! Зараз же хапай найголосистішого півня і біжи до Куниць!» Та так зрозуміло сказав, що мені ще раз захотілося… гм, поглянути на зірки. А потім – я підсмикнув штани, хутко зловив півня і примчав сюди. Ось і вся розповідь… Може, комусь було весело, але, мушу вам зізнатися, що моє серце вже не годиться для подібних витівок. Якось, знаєте, губиться сенс жарту.
Виговорившись, корчмар знову підійшов до грубки і посмикав Ребекку за плече. Але дівчина лише по-дитячому почмокала крізь сон губами і повернулася на інший бік. Спиною до татуся.
– Дивина… Невже наші перини такі тверді? Чи, може, тітка Соня до гусячого пуху стала додавати необдерте перо? Вночі тільки й чути, як дівка на ліжку крутиться, а тут – спить, наче вбита… Тьху-тьху-тьху! От уже воістину, язик без кісток: спочатку ляпнеш, а потім – шкодуєш… І що нам тепер з усім цим робити, пане козаче? Я маю на увазі не тільки півня… Породичаємося? А за посагом завтра разом прийдете? Чи дівиця над ранок сама додому заявиться? Наче нічого й не було?
– Про безчестя не треба думати, дядьку Іцхак, – посерйознішав Куниця. – Ви самі знаєте: у нас з Ривкою давно все зговорено. Любий я їй, а вона – мені. А що втомилася бідолашна і заснула – то нехай поспить. Я однаково до церкви збирався. Хочете – спершу вас додому проведу, а потім піду до отця Василя. Або навпаки – ви мене до церкви? А по дорозі обговоримо: як далі бути?.. Занадто багато дивного навколо діється. З того часу, як я цвіт папороті знайшов. І бабуся померла, і… – затнувся на мить, роздумуючи, чи варто казати про домовика і вовкулаку. – Та й усе інше. А головне – ніхто нічого пояснити не може.
– Це так, пане Куниця… дивного, хоч відбавляй. Взяти, приміром, хоч нинішніх постояльців. Купців, що платять не торгуючись і решту не перераховують! Бог свідок, я нічого не маю проти настільки шляхетних людей, але навіщо натягати на себе чужу личину так недбало, що вона тріщить по всіх швах? І цей дурний, якщо не сказати більше, жарт з півнем? Чи все ж таки, ви знаєте, навіщо мені знадобилася стара кульбака і шабля вашого вельми шанованого батька?
– Це ти про що зараз говориш, дядьку Іцхак? – здивовано закліпав очима Тарас. – Яка ще шабля? Адже ваша віра забороняє брати в руки зброю.
– Так і я про те… Щоправда, не віра, а закон… однак хрін за редьку не солодший! – гарячкуючи, сплеснув руками корчмар. – Зброя