Зловісне гарчання вмить змінилося жалісним скиглінням, а пахучий вінок перевертень розірвав і скинув з себе так прудко, наче його шию обвила болотна гадюка. А по хаті пахнуло паленою шерстю.
– А ось тепер, схизматське щеня, ти мрець… – прогарчав вовкулака, присідаючи для стрибка, але тут… під вікном голосно закукурікав півень.
Перевертень відразу знітився, втягнув голову в плечі і знову став схожим на звичайну людину. Дуже люту, через невдачу, але не більше того. Ротмістр Браницький потрусив головою, отямлюючись, а після того, як півень закукурікав вдруге, хрипко промовив:
– Не ставав би ти на шляху святої інквізиції, хлопче… І бабусі передай: що я ще зайду. Сьогодні ж зайду… І краще не ховайтеся. Знайдемо. Всю вашу Михайлівку з землею зрівняємо, але знайдемо. І вас, і реліквію… Так що краще самі віддайте… – проказав погрозливо, зсутулився і прожогом кинувся з хати, не чекаючи третього «Ку-ку-рі-ку…»
На цей раз вхідні двері відчинилися перед ротмістром без заминки, навіть раніше, ніж Браницький встиг до них доторкнутися.
А через півтора десятка прискорених ударів серця, разом з третім, абсолютно оглушливим «кукуріку!», до хати бочком увійшов скуйовджений і дещо збентежений Іцхак, тримаючи на руках не менш очманілого півня. Корчмар дикувато озирнувся і майже підбіг до Тараса.
– Азохен вей, пане козак, я вже люблю вас, як рідного сина. І, тим паче, в будь-який час доби готовий допомогти своїй пришелепуватій доні… Але, заради всіх ваших святих угодників, її хворої матері і мого пошарпаного серця, поясніть: навіщо вам з Ребеккою посеред ночі знадобився півень? Та ще й самий горластий? Чи то нинішня молодь тепер так забавляється? А що це за шлімазл мало не збив мене з ніг, вискакуючи з вашої оселі? І припиніть, зрештою, реготати, пане Куниця! По-перше, – я не бачу в цьому нічого смішного. А по-друге, – це просто неввічливо по відношенню до моїх сивих пейсів…
Тарас розумів, що не пристало сміятися з цілковито спантеличеного і розгубленого літнього дядька, але нічого не міг з собою вдіяти. Надто вже швидким і раптовим виявився перехід від смертельної небезпеки до комічного фіналу. Та й хто на його місці зміг би втриматися від реготу, споглядаючи наїжаченого корчмаря, що розмахує над головою, наче стягом чи смолоскипом, геть очманілим півнем? Тому, як хлопець не затискав собі долонею рота, сміх все одно пробивався назовні, таким собі кінським фирканням.
– Ніхто й не сперечається… – ображено пробурмотів Іцхак. – Що може бути смішніше за дурнуватого іудея, що зібрався посеред ночі потай підкинути в чужий курятник свого півня? Добре, що цього не бачить