Чейз, розмахуючи пухкими рученятами, жбурляє залишки вечері на підлогу, а Калеб сміється, б’ючи долонями об тацю і розбризкуючи підливку. Ми з Меттом одночасно відсуваємо стільці, хапаємо серветки й заходимось витирати дитячі личка та пальчики, вкриті плямами від соусу й шматочками їжі. Ми добре натренувалися в цій справі й звикли працювати в тандемі.
Ми відпускаємо Люка та Еллу, і вони мчать до вітальні. Вимивши близнюків, ми відносимо їх туди ж. Наводимо лад на кухні. Я збираю рештки їжі в пластикові контейнери, а мій чоловік протирає стіл. На якусь мить я зупиняюсь і доливаю вина у свій келих. Метт спрямовує на мене запитальний погляд.
– Важкий день?
– Почасти так, – відказую я, замислюючись над тим, як би відповіла на це питання вчора. Скільки подробиць я б розповіла йому? Річ не в тім, що я розкриваю Метту секретну інформацію. Максимум – кумедні історії про моїх колег. Інколи я можу туманно натякнути на наші досягнення – приміром, сказати йому, що ми знайшли щось важливе. Але це дрібниці. Нічого цінного. Така інформація аж ніяк не зацікавила би росіян. Вони б не платили за неї.
Коли кухня нарешті стає чистою, я кидаю останню серветку у смітник і знову вмощуюсь на своєму стільці. Дивлюсь на стіну, на порожню стіну. Ми стільки років живемо в цьому будинку, а досі нічим не прикрасили її. З вітальні долинають звуки телевізора: Люк дивиться «Перегони монстрів» – одне з його улюблених шоу. Чути тиху мелодію, що її виконує якась іграшка близнюків.
Метт підходить і сідає біля мене. Стривожений, він спостерігає за мною, чекаючи, коли я заговорю до нього. Я маю щось сказати. Дізнатися правду. Інший варіант – звернутися до Пітера, до служби внутрішньої безпеки, розповісти їм про те, що я знайшла. Дозволити їм почати розслідування проти мого чоловіка.
Має бути якесь просте пояснення цьому божевіллю. Його поки що не завербували. Чи завербували, але він не зрозумів, що відбувається. Він ні на що не погодився. Поза сумнівом, він ні на що не погодився.
Допиваю останні краплі вина. Моя рука тремтить, коли я ставлю келих на стіл.
Я пильно дивлюсь на нього, не маючи уявлення про те, що скажу наступної миті. На жаль, за всі ці години я не визначилась, як краще перейти до розмови.
Його погляд здається абсолютно щирим. Він, мабуть, здогадується, що трапилося щось надзвичайне. Я певна, ці мої переживання відбиваються на моєму обличчі. Проте він не здається знервованим. Той самий Метт, що й завжди.
– Як давно ти працюєш на росіян? – кажу я.
Слова вихоплюються несподівано – я не сформулювала думку належним чином. Однак вони пролунали, тож я уважно спостерігаю за ним – вираз його обличчя значно важливіший за те, що він скаже. Що я побачу? Відверте збентеження? Обурення? Сором?
Нічого немає. Жодних емоцій. Він залишається незворушним. І така реакція сповнює мене страхом.
Він дивиться мені у вічі. Витримує паузу