– Зателефонуєш мені завтра? – питає він.
– Домовились, – відказую я.
Щойно Омар відходить від мого столу, я зосереджусь на зображеннях на екрані. Я двічі клікаю на іконку – з’являється вставка в червоній рамці. Всередині я бачу дзеркальне відображення комп’ютера Юрія, що дає мені можливість продивитися документи. У моєму розпорядженні лише кілька хвилин. Потім я мушу швидко вийти з системи. Але цього часу цілком достатньо для поверхового огляду.
Синє тло вкрите бульбашками різних розмірів і відтінків блакитного. Збоку видніються іконки, охайно розташовані у чотири ряди. Половина з них – теки. Всі назви файлів написані кирилицею. Хоча я розпізнаю літери, переважна більшість слів мені незрозуміла. Кілька років тому я почала вивчати російську, але саме тоді народився Люк, і я вже не мала можливості повернутися до занять. Я знаю найпростіші слова та фрази. От і все. Коли йдеться про складніші речі, я покладаюсь на наших лінгвістів або на програми машинного перекладу.
Я відкриваю деякі папки й проглядаю документи, що містяться в них. Купа сторінок з російськими текстами, надрукованими стислим шрифтом. Усупереч здоровому глузду, мене охоплює розчарування. Наївно розраховувати, що росіянин, який сидить за своїм комп’ютером у Москві, називатиме файли англійською й писатиме англомовні тексти на кшталт: «Список таємних агентів у США». Я розумію, що шукаю зашифровану інформацію. Я лише сподіваюсь знайти якусь підказку, захищений файл, щось відверто приховане.
Як засвідчує наш попередній досвід проведення спецоперацій високого рівня, куратори – єдині, хто знає особисті дані «кротів». Списки імен зберігаються в електронному вигляді. Причому не в Москві, оскільки СЗР – потужна Служба зовнішньої розвідки Російської Федерації – боїться «кротів» у власній структурі. Цей страх є настільки сильним, що вони радше ризикнуть втратити «кротів», ніж триматимуть списки на території Росії. Нам відоме ще одне правило: якщо щось трапиться з куратором, керівник отримає доступ до файлів і зв’яжеться з Москвою, щоб попросити код для дешифрування – один з елементів багаторівневого зашифрованого протоколу. Ми знаємо цей код. Проблема у відсутності матеріалів, що підлягають розшифруванню.
Програма залишається засекреченою. Нам не вдалося дізнатися нічого суттєвого. Ми навіть не знаємо, яка в неї мета (якщо ця мета існує). Хтозна, чи йдеться про пасивне накопичення матеріалів чи про щось набагато шкідливіше. Відтоді, як ми виявили, що керівник програми звітує перед Путіним, я схиляюсь до другого варіанту, і думки про її справжнє призначення позбавляють мене сну.
Я