Найцікавішим для мене у фільмі був усе ж таки мій дідусь. Він був одним із худорлявих босоногих підлітків у майках, які стояли біля білих. Мій дідусь із напарниками зробили живу піраміду, він був другим зверху. Вони стояли перед білими чоловіками в шоломах, а ті їли свинячі ніжки. Нам загадали, щоб ми написали твір про те, що побачили, але я гадки не мала, про що той фільм. Я не розуміла, що там відбувається, тому я написала історію про мого дідуся і того білого чоловіка, якого занесло на наш острів і який лежав на березі нашого села, наче морська зірка. І що тоді в нашому селі не було електрики і ніхто не міг відрізнити горілку від рому.
Узагалі-то, я хочу сказати, що все це від нашого незнання про зовнішній світ. Моя мама знала лише те, що казав пастор на зборах і в розмовах. Вона знала таблицю множення і кілька назв столиць далеких країн. Також мама чула, що людина вже була на Місяці, але їй не дуже в це вірилося. Вона не любила хвалькуватість, але здаватися дурепою не любила ще більше. З Бугенвіля мама ніколи не виїжджала. На свій восьмий день народження я запитала, скільки їй років. Мама швидко відвернулася від мене, і я вперше у житті зрозуміла, що принизила її.
Пізніше вона повернулася з питанням:
– Як думаєш, скільки мені років?
Коли мені було вісім років, тато полетів кудись на літаку. Перед цим його запросили до класної кімнати і показали фільм про країну, куди він мав полетіти. У фільмі наливали чай (спочатку в чашку наливали молоко), але коли насипали кукурудзяних пластівців у тарілку, то молоко наливали опісля. Мама казала, що вони з батьком страшенно сперечалися щодо правильності останньої процедури.
Іноді, коли я бачила, що вона сумна, я була певна, що мама думає про ту їхню суперечку. Вона піднімала голову від якоїсь своєї справи і казала:
– Мабуть, я тоді мала говорити спокійніше. Я була надто різка. Як думаєш, дитино?
Мама дуже рідко серйозно запитувала моєї думки. І я знала, що можу її підбадьорити так само, як і з питанням про її вік.
Моєму татові показували й інші фільми. З машинами, вантажівками, літаками, дорогами, він від цього дуже стішився. А потім йому показали пішохідний перехід: там треба було чекати, поки хлопчик у білому піджаку підніме знак із написом «СТОП».
Мій тато аж засмикався. Там було безліч доріг зі складними поворотами, а ці діти у білих піджаках не могли контролювати транспорт своїми знаками «СТОП». Тоді вони з мамою знову засперечалися. Мама казала, що в нас усе так само – не можна ходити, де заманеться. Якщо йдеш не туди, то чуєш над головою клацання. Тому що, звісно ж, казала мама, так написано в Біблії.