Царівна Нефрета. Василий Масютин

випускаючи руки гостя, Стакен потягнув його до півтемної кімнати. З сумежних дверей, де сперся карлик, упала світляна смужка на паркетову підлогу. Стакен ішов уперед великими кроками. Те, що побачив перед собою Райт, могло бути музейною збіркою, дарма, що не всі речі мали ту рису доцільности, яку можна віднайти у систематичних колекціях. А проте це не була випадкова безладна збиранина. Все, що тут стояло, мало внутрішній зв’язок і жило спільним життям. Можна було відчути, що Стакен теж живе тим самим життям. Статуї, хоч які ріжні, належали до одної родини. Богиня Бастет з головою лева і павіян Тот – на постументах перед столом, що хоч і нагадував вівтар, а був призначений імовірно до праці – почувалися, як дома. Виглядало так, мовби дзбанки на полицях під стінами належали до буденного вжитку господаря дому.

      Зараз при вході можна було оцінити наукову вартість зібраних тут предметів, але увага Райта звернулась на щось інше. Він відчув атмосферу чогось близького, рідного – той настрій, що спливав на нього ще в дитячих роках, від перших починів свідомого життя, коли він мав довкола себе улюблені речі. Музейна збірка була йому близька тільки формально, а тут мав таке вражіння, мовби вернувся до батьківського дому після довшого розстання.

      Райт почув знову слова: «Вітаю вас у себе» і зараз після цього ввійшов Стакен з іншим світлом. Він мав на собі вже не старомодний халат, а білий одяг священика. Райт, віддавши своє пальто, капелюх і палицю, наче забув про теперішність.

      Обидва сіли на низьких кріслах. У свічниках, напевне з давньої святині, блимали воскові свічки і скапували поволі, сумовито, мовби леденіючи у скапах. Панувала мертва тиша, наче над цими хоромами нависла вічність.

      – Ви нагадуєте нашу розмову, – задзвенів Стакеновий голос, – я остерігав вас перед спокусами на шляху вченого, що хоче дістатися до святая святих мудрости, яку скривають минулі віки. Тільки нечисленним удається така спроба. Але все заборонене вабить. Я пробував остерегти вас перед звабною красою старовинних форм життя, бо це перешкоджає у дослідах над їх правдою. Чи ви послухали моєї остороги?

      – Ні, – відповів Стакен за Райта. – Я бачив, як ваші думки про минуле обертаються в попіл. Мудрець бачить шлях вічного сонця, а дурень тішиться, коли воно сходить, і сумує, як воно заходить. Безпристрасна вічна мудрість не знає ані суму, ані радости. Вона знає тільки себе сама і годується собою.

      Ця поука сказана з глибоким переконанням, але і з фанатизмом вірного, не зробила великого вражіння на Райта; слова, що хотіли накинути йому свою силу – тільки зміцнили його власне переконання про вірну вибрану ним дорогу.

      Стакен викладав далі:

      – Уже з хвилиною, як ви ввійшли на небезпечну дорогу досліду життєвої форми, ви піддаєтесь їй. Ви стаєте не понад життям, а воно перемагає вас.

      У Райті зростало завзяття; він стежив гострим зором за порухом Стакенових уст. «Чи може Стакен колись когось поцілувати?…» – подумав.

      Те, що Стакен говорив, було вже в його книжках. Він мав славу