Якийсь проклятий тягар на шиї… так начеб на ній спочивали кам’яні кігті Сфінкса. Райт відчув кам’яний погляд Стакена, як зупинився на ньому і на його книжці. Він готов був провалитися під землю, стати невидним, щоб тільки втекти перед цим поглядом. Знаки на папірусі почали тремтіти, видовжуватися, перемінюватися у щось нове.
«Ти боже Єство – одне, єдине, всетворяще. Ти створив усе живе, зі сліз Твоїх очей повстав рід людський, зі слова Твоїх уст – Божество.
Тільки віддих Твоїх уст розворушує моє серце, позичаючи йому вічне життя, що видається мені таємним даром Бога».
Ті рядки, що залишились у пам’яті Райта, звучали, як поклик, звернений до нього. У ньому прокинулось почування, що нагадувало жаль. Бачив у своїй уяві відкритий лист, написаний колись у давній давнині, повний любови і сподівань. Кілько ніжности в ньому, а за нею притаєний докір. Поклик, на який він не вмів відповісти. Райт шукав у своїх споминах: чи не зможе пояснити собі цього настрою. Чи взагалі щось таке можливе? Його рука піднеслася до кишені від камізельки і вийняла недбало зібганий клаптик паперу. Це Мері написала до нього наоспіх: вона була раннім ранком у музею, перед його приходом, не застала його і прохає його зайти безумовно в годині п’ятій. П’ята година тричі підкреслена. Це було неможливе: в годині п’ятій буде чекати на нього його видавець. Він протелефонував Мері, що не зможе прийти.
Ні, не в цьому річ: не ця відмова мучила його тепер.
Стакен читав святошно підтягаючи:
– «Хвала Тобі, Єдиний, Ти єдине джерело всього життя від першого початку, Ти, що хорониш людських дітей. Хвала Тобі, що вічно бачиш, а проте хорониш добро всіх, Аморе, наш Коханий». Чи це гарне, дорогий Райте?
«Бажання, що мене наповняють, те, що порушує твої груди, довір моєму серцю. Стану подібна до мерців, коли мій величний друг не прийде до мене вночі», – ці слова виринули з пам’яті Райта, поглибивши його неспокій і тугу. А Стакен, мовби кидав заклин, прагнучи потвердити загадку, повторяв:
– «Ти Царю всього, та Творче всього живого, ти Всевладний і Володарю всіх володарів, ми молимося до твоєї душі і клякаємо перед Тобою, Ти найвищий з усіх богів».
Стакен перервав, і Райт відвернувся. Стакен сидів з легко відхиленою взад головою і з руками випрямленими, як Сфінкс. Його очі були напівзакриті темними віями, наче чатували. «Якесь чортовиння», – блисло Райтові в голові. Він хотів що-небудь сказати Стакенові, щоб тільки розсіяти цей ворожий чар.
– Яке це гарне, – шептали вогкі уста Стакена.
– Так, це божеське, – сказав Райт проти своєї волі. Але зараз відчув нещирість своїх слів і прокинувся: – Вибачте, пане професоре… Я мушу просити вас дозволити мені відпочити кілька день. Я почуваю себе не зовсім добре.
Райт відчув, що його здоров’я переходить якусь кризу. Щось у його свідомости застрягло і розкололо його думки. Він не мав уже сили зв’язувати в одно минуле і теперішність. Звичайне зацікавлення минулим набрало для нього більше значіння, ніж досі. Теперішність перестала його