По той бік мосту. Мері Ловсон

суші – такий собі не тільки символічний, а й географічний бар’єр. Заасфальтована дорога закінчувалася за півмилі до резервації, а сама земля була така низинна, що плодила тільки очерет і комах – на початку літа з’являлися мільйони чорних мух, а тоді москітів, таких великих, що можуть вхопити й понести геть. Однак крамниця резервації, де мешкав Піт Корб’є, стояла просто біля озера, а це означає, що її краще обдував вітер, і там було менше комах, ніж деінде. Коли Ієн під’їхав, Пітів дідусь сидів на сходах, курив і вдивлявся кудись у ліси. У нього на пальцях були шрами від того, що він залишав цигарки горіти надто довго.

      – Привіт, – сказав Ієн, приставляючи велосипеда до дерева.

      Містер Корб’є привітав його кивком.

      – Бачу, ви весь у роботі, – вів далі Ієн.

      Старий йому подобався, але він ніколи не мав певності, як саме з ним розмовляти, тож кілька років тому зупинився на ніяковій жартівливості, якою більше не був задоволений, але й кинути не міг.

      Містер Корб’є знову кивнув.

      – Надриваю зад, – погодився він. – Твоя вудка всередині. Я поставив її туди на всяк випадок. Діти з нею бавилися.

      – Гм, – відповів Ієн. – Дякую.

      – Як у батька справи?

      – Усе гаразд, спасибі, містере Корб’є. – Він роззирнувся, шукаючи сліди присутності Піта. – Піт уже пішов?

      Старий кивнув головою в бік озера.

      – Дякую, – знову сказав Ієн. – А де саме вудка?

      – У Пітовій кімнаті.

      Ієн делікатно обійшов широке гузно містера Корб’є й піднявся сходами в крамницю. Там було темно й смерділо пліснявою. Величезний морозильник біля стіни гудів сам до себе. У певні періоди року там було повно дичини – зайців, іноді ще з хутром, шматків оленини, качок, гусей, одного разу цілий бобер з випрямленим пласким хвостом. Крім величезного морозильника, був іще менший, повний риби, а за ним іще менший, залишений на морозиво й фруктовий лід. Уздовж задньої стіни тягнулися кілька полиць із бляшанками: квасоля, консервовані персики, ірландське рагу. На нижній полиці лежали три упаковані й порізані хлібини. З другого боку кімнати продавалися господарські товари – сірники, риболовні гачки, батарейки, капкани, мухобійки, сокири, вовняні шкарпетки. Але не вишиті бісером мокасини. Вишиті бісером мокасини продавалися на узбіччі дороги, на рустикальних дерев’яних торговельних стійках, разом із плетеними скриньками, мініатюрними каное з березової кори й тотемними стовпами заввишки шість дюймів. Над самими цими торговельними стійками висіли великі рекламні щити з зображенням похмурих на вигляд індіанських вождів з бойовою розмальовкою й повним головним убором. Оджібва ніколи не носили повних головних уборів, а тотемні стовпи побутували серед індіанців за три тисячі миль звідти, на західному узбережжі Канади, але туристам вони подобалися, тож їм підігравали. «Не хочеться нікого розчаровувати», як сказав старий.

      Ієн відсунув набік ряд пластикових шворок, що висіли у дверях, і пішов у глиб крамниці. Там мешкав