По той бік мосту. Мері Ловсон

квартал на захід від Мейн-стріт, за кількасот ярдів від озера. Гарна дерев’яна будівля, пофарбована білим, із зеленою оздобою, з галявинами з усіх чотирьох сторін і білим парканчиком, що огороджував ті галявини. Перший час за двадцять ярдів від будинку стояла акуратна біла стайня для коня й брички. Згодом перший лікар Крістоферсон купив собі родстер «б’юїк», що став для нього так само незамінний, як і його старий шкіряний лікарський чемоданчик, і поряд стайні виріс гараж. Він тримав коня на зиму, коли дороги в Струані замітало снігом так, що можна було проїхати тільки на санях. Від його сина, нинішнього лікаря Крістоферсона (який теж водив «б’юїк», але седан), навіть тепер іноді чули скарги на брак саней, через стан одного-однісінького в місті снігоочисника.

      Не менше за все інше, зведення цього будинку було символом віри з боку мешканців Струана. Раніше, якщо потребували лікаря, їм доводилося їздити в Нью-Ліскерд, але якщо медична допомога комусь була потрібна так сильно, щоб їхати аж туди, найпевніше, дороги хворий не витримав би. Мати свого власного лікаря означало мати повноцінне місто. Упродовж короткого часу між нанесенням останнього шару фарби й прибуттям лікаря Крістоферсона мешканці Струана вигадували причини пройтися повз будинок і помилуватися ним. Глянеш на нього й подумаєш: «Це вам не якесь поселення-одноденка, що виросло навколо тартака; це місто, що може собі дозволити збудувати своєму лікареві будинок, пустило тут коріння».

      Ієн знав про цей епізод з життя містечка і вважав свого діда несповна розуму. Подумати тільки – добровільно поїхати з такого міста, як Торонто, щоб оселитися в такій глухомані, як Струан. І хоч помилку діда можна було б пробачити на підставі його невідання – йому нізвідки було знати, на що саме він підписався, – помилку Ієнового батька так легко не спишеш. Він народився й виріс у Струані, а тоді втік, але, поживши в Торонто мало не десять років, доки вчився на лікаря й працював у дитячій лікарні, повернувся в Струан, щоб перейняти батькову практику. Для Ієна це було незбагненно. Нащо було це робити? Що таке Струан, крім тартака? Жалюгідна купка крамниць, вишикуваних уздовж курної основної вулиці, повних нікому не потрібних товарів. Кілька церков. Компанія «Гадсонз-бей». Пошта. Банк. Ресторан «Гарперз». «Бенів бар». Готель – бо, хоч у це й важко повірити, та деякі люди вирішували приїжджати в Струан у відпустку – та жменька літніх котеджів біля озера. На думку Ієна, озеро було єдиним його козирем. Велике – п’ятдесят миль завдовжки, з півночі на південь, і мало не двадцять миль завширшки – глибоке й дуже прозоре, оточене зусібіч низькими гранітними пагорбами, всіяними ялинами та потріпаними вітром соснами. Його берег мав стільки бухточок, проток та острівців, що їх можна було все життя досліджувати й не знайти й половини. Коли Ієн мріяв поїхати з міста, що тепер робив повсякчас, думка про те, що доведеться покинути озеро, була єдиною, яка його тривожила. Озеро й Лору Данн.

      Він приставив велосипеда до стіни веранди, піднявся широкими дерев’яними сходами й увійшов. Двері в кабінет його