Але життя будує власні плани: коли доля буває до нас надто великодушною, ми завжди наражаємося на якусь обставину, що може розбити всі наші мрії вщент.
Ми жили в Бейруті в той час, коли всі вважали його найгарнішим містом на Близькому Сході. Мій чоловік був успішним промисловцем, ми одружилися з кохання, щороку їздили до Європи, мали друзів, нас запрошували на всі важливі світські раути, а одного разу я навіть приймала у себе вдома президента Сполучених Штатів Америки, ви це можете собі уявити? То були три незабутні дні: протягом двох агенти секретної американської служби перевіряли кожен куточок у нашому домі (вони трудилися у нашому кварталі вже цілий місяць, займаючи всі стратегічні позиції, наймаючи собі помешкання, блукаючи повсюди, перевдягнені в жебраків або в закоханих молодят). А на третій день, протягом двох годин, – бенкет. Ніколи не забуду тієї заздрості, яка світилася в очах наших друзів, тієї радості, яка опанувала нас, коли ми змогли побачити себе на фотографіях разом із наймогутнішим чоловіком планети.
Ми мали все, окрім того, чого нам найбільше хотілося, – своєї дитини. Її в нас не було.
Ми вдавалися до всіх засобів: давали обітниці, відвідували святі місця, прославлені своїми чудесами, консультувалися з лікарями, знахарями, приймали всякі ліки та пили еліксири й чудодійні трунки. Двічі я робила собі штучне запліднення, але обидва рази втрачала дитину. Другого разу втратила і свій лівий яєчник, і після того вже не змогла знайти жодного лікаря, який би зважився на авантюру подібного типу.
Саме тоді один із друзів, який знав про нашу ситуацію, запропонував єдиний можливий вихід: усиновити дитину. Він сказав, що має зв’язки в Румунії і що ця процедура багато часу не забере.
Через місяць ми взяли квитки на літак. Наш друг мав важливі ділові стосунки з диктатором, який у той час правив тією країною і чийого імені я не пам’ятаю2, тож ми мали змогу обминути всі бюрократичні перешкоди й відразу вирушили до центру всиновлення, який був у Сібіу, у Трансільванії. Там нас уже чекали в кав’ярні, де нам було запропоновано сигарети, мінеральну воду й уже підготовлені документи, – залишалося тільки вибрати дитину.
Нас привели до будинку для немовлят, де було дуже холодно, і я подумала: як вони можуть утримувати цих нещасних створінь у таких умовах? Моїм першим інстинктивним бажанням було всиновити всіх і перевезти їх до нашої країни, де стільки сонця і свободи, але то була, звісно, абсурдна ідея. Ми стали ходити між ліжечками, слухаючи дитячий плач, нажахані важливістю того, що мали зараз вирішити.
Протягом більш як години ми з чоловіком не обмінялися жодним словом. Ми виходили, пили каву, викурювали по сигареті, потім поверталися – і так повторилося кілька разів. Я помітила, що жінка, яка відповідала за процедуру всиновлення, стала втрачати терпець, тож треба було негайно вирішувати; і в цю мить, підкоряючись інстинкту,