– Якби ти бачила його обличчя вчора ввечері… – почав я.
– Розкажіть мені, – попросила міс Марпл.
Я розповів їй, як повернувся вчора додому, і вона уважно вислухала мою розповідь.
Коли я закінчив, вона сказала:
– Я знаю, що іноді міркую по-дурному й не розумію події так, як треба їх розуміти, але й ваш погляд мені здається незрозумілим. Я думаю, якщо молодий чоловік налаштувався вчинити великий злочин, забравши життя у свого ближнього, то він не буде розгубленим і збентеженим після того, як його скоїть. Це буде добре обміркованою й холоднокровною акцією й, хоч убивця може бути трохи схвильованим і може припуститися якоїсь дрібної помилки, я не думаю, щоб він прийшов у стан такого збудження, який ви описуєте. Нелегко уявити себе на місці такої людини, але не бачу, щоб я могла довести себе до нестями.
– Ми не знаємо, якими були обставини, – заперечив я. – Якщо між ними виникла сварка, постріл став наслідком спалаху пристрастей і Лоренс міг бути приголомшений тим, що він учинив. Власне кажучи, я волію думати, що саме це й сталося.
– Я знаю, мій любий містере Клемент, що ми полюбляємо дивитися на речі під багатьма кутами. Але людина мусить бачити факти такими, якими вони є, ви зі мною згодні? І мені не здається, що факти підтримують те витлумачення, яке ви їм хочете накинути. Ваша служниця ясно підтвердила, що містер Реддінґ був у вашому будинку не довше, як дві хвилини, а цього часу замало для виникнення сварки, про яку ви говорите. А крім того, я так розумію, що полковник був застрелений у задню частину голови, коли писав записку, принаймні так повідомила мені моя служниця.
– Це правда, – сказала Ґрізельда. – Схоже, він саме писав цидулку, у якій повідомляв, що більше чекати не може. Цидулка була датована цифрою 6:20, а годинник на столі був перекинутий і зупинився о 6:22, і саме над цим ми з Леном щойно сушили голови в цілковитому нерозумінні.
Вона пояснила, що ми маємо звичку ставити стрілки годинника на чверть години вперед.
– Дуже дивно, – сказала міс Марпл. – Справді дуже дивно. Але сама записка викликає в мене ще більший подив. Я хочу сказати…
Вона замовкла й розглянулася навкруги. Летиція Протеро стояла за вікном. Вона увійшла, кивнувши нам головою і промурмотівши:
– Доброго ранку.
Вона з розгону опустилася в крісло й сказала більш схвильованим тоном, аніж зазвичай:
– Я чула, вони заарештували Лоренса.
– Так, – сказала Ґрізельда. – Це стало для нас великим шоком.
– Я ніколи не думала, що хтось уб’є батька, – сказала Летиція. Вона вочевидь пишалася тим, що не висловлює ані горя, ані будь-яких людських почуттів. – Хоча чимало людей хотіли б його пристукнути, я в цьому не сумніваюся. Були часи, коли мені хотілося зробити це самій.
– Ти не хочеш чогось поїсти або випити, Летиціє? – запитала Ґрізельда.
– Ні, дякую. Я прийшла тільки довідатися – чи не тут я залишила свого маленького жовтого берета. Думаю, я забула його вчора в кабінеті.
– Якщо ти його забула,