Вони знову сіли біля каміна, і міс Марпл принесла два старовинні вотерфордські келихи з наріжного буфету, а з іншого буфету – пляшку вина.
– Сьогодні ввечері ти не питимеш каву, Елспето, – сказала вона. – Ти вже й так надто збуджена (і не дивно!) і навряд чи зможеш заснути. Я приписую тобі келих мого вина з первоцвіту, а згодом, можливо, ти вип’єш філіжанку чаю з ромашки.
Місіс Макґілікаді погодилася з цими пропозиціями, і міс Марпл налила їй вина.
– Джейн, – сказала місіс Макґілікаді, зробивши пробний ковток, – ти ж не думаєш, що все це мені наснилося або уявилося?
– Звичайно, ні, – сказала міс Марпл тоном глибокого розуміння.
Місіс Макґілікаді зітхнула з полегкістю.
– Той контролер у поїзді, – сказала вона. – Він саме так подумав. Він був дуже чемний, але все одно…
– Я думаю, Елспето, то була цілком природна реакція за тих обставин. Твоя розповідь звучала, – і справді вона такою була, – як геть неймовірна історія. І ти була для нього цілковитою незнайомкою. Щодо мене, то я не маю найменшого сумніву: усе, про що ти мені розповіла, справді бачила на власні очі. То була подія надзвичайна – але аж ніяк не неможлива. Я сама добре пам’ятаю, як цікаво було мені дивитися у вікна потяга, що їхав поруч із тим, у якому їхала я, адже там нерідко відбувалися події, що їх я могла спостерігати майже впритул. Пам’ятаю, одного разу мала дівчинка гралася з плюшевим ведмедиком і несподівано кинула ним у гладкого чоловіка, який спав у кутку вагона, той стрепенувся й прокинувся, і вигляд у нього був украй обурений, а інші пасажири, дивлячись на нього, весело сміялися. Я бачила їх усіх дуже виразно. Згодом я могла б точно описати, який вони мали вигляд і в якому одязі були.
Місіс Макґілікаді вдячно кивнула:
– Саме так усе було й зі мною.
– Ти кажеш, що чоловік стояв до тебе спиною. То ти не бачила його обличчя?
– Ні.
– А жінку ти описати можеш? Вона була молода, стара?
– Досить молода. Десь років тридцять або тридцять п’ять, якщо не помиляюся. На жаль, точніше сказати не можу.
– Симпатична?
– Знову ж таки сказати не можу. Її обличчя, розумієш, було геть спотворене…
Міс Марпл швидко сказала:
– Так, так, я розумію. Як вона була вдягнена?
– У пальті з хутром, пальто невідомого мені крою, а хутро якогось світлого кольору. Без капелюха. Волосся – біляве.
– А як щодо чоловіка – ти не помітила чогось такого, що запам’яталося б тобі?
Місіс Макґілікаді на коротку мить задумалася, перш ніж відповіла:
– Досить високий – і темноволосий, думаю. На ньому було важке пальто, тому я не могла добре роздивитися будову його тіла. Не надто багато, щоб робити якісь висновки, – розчаровано додала вона.
– Це