Навіть містер Семпсон, найстарший дід у Сент-Мері-Мід, який нахвалявся, що йому дев’яносто шість років, хоч його родичі твердо наполягали, що йому тільки вісімдесят вісім, приплентав подивитися на це диво, спираючись на ціпок, щоб допомогти своїм ревматичним ногам. Він дав йому свою найвищу оцінку:
– О, тут буде справжня розпуста, я не сумніваюся. Голі чоловіки та голі жінки питимуть і куритимуть те, що вони називають косяками. Усе це тут буде, я певен, що буде. Авжеж, – сказав Семпсон із великою втіхою в голосі, – тут буде добра розпуста.
Отже, остаточна печать схвалення сьогоднішнім урочистостям була поставлена. За ще один шилінг доплати людям дозволялося заходити в дім і роздивлятися нову музичну кімнату, вітальню, геть невпізнавану їдальню, стіни якої були тепер обшиті панелями з темного дуба й обтягнуті шкірою, та інші дивовижні куточки перебудованого дому.
– Я ніколи не подумала б, що це Ґосінґтон-Хол, ніколи його не впізнала б, – сказала невістка Семпсона.
Місіс Бентрі прийшла сюди досить пізно й задоволено відзначила, що гроші все надходять і надходять, а кількість людей, які прийшли повитріщатися на її перебудований дім, феноменально велика.
Велике шатро, де подавали чай, було напхом напхане людьми. Місіс Бентрі сподівалася, що булочки з родзинками просто будуть передавати з рук в руки. Проте всім розпоряджалися кілька діловитих жінок. Сама вона попрямувала до трав’яного бордюру й стала оглядати його ревнивим оком. Вона з радістю відзначила, що коштів на нього не шкодували, бордюр вельми пристойний, добре спланований, квіти для нього підібрані дуже гарні та й недешевих сортів. Цей бордюр створено не зусиллями окремих людей, вона була певна. Немає сумніву, що був укладений контракт із якоюсь авторитетною фірмою садового будівництва. Очевидно, їм дали карт-бланш, та й з погодою пощастило, а тому результат вийшов просто чудовий.
Оглядаючись навколо, вона все більше переймалася відчуттям, ніби присутня на якомусь святі з тих, що влаштовують в одному з парків Букінгемського палацу. Усі витягували шиї, щоб побачити все, що можна було побачити, і вряди-годи обраних вели в якісь потаємні приміщення дому. До неї також підійшов стрункий молодик із довгим хвилястим волоссям.
– Місіс Бентрі? Ви місіс Бентрі?
– Так, я місіс Бентрі.
– Гейлі Престон, – відрекомендувався він, потиснувши їй руку. – Я працюю на містера Рада. Я запрошую вас піднятися зі мною на третій поверх. Містер і місіс Рад збирають там кількох своїх близьких друзів.
Задоволена тим, що їй віддають таку шану, місіс Бентрі пішла за ним. Вони увійшли в будинок крізь двері, які в її час називалися дверима в сад. Червона стрічка була натягнута перед головними сходами. Гейлі Престон зняв її з гачка, і вона пройшла нагору. Якраз перед собою місіс Бентрі побачила радника та місіс Олкок. Місіс Олкок була дуже гладка й геть засапалася.
– Чудову роботу вони зробили, правда ж, місіс Бентрі? – відсапуючись, промовила місіс Олкок. – Я хотіла б подивитися на ванні