– З тобою все добре, чоловіче? – запитав аргентинець.
Пауло ствердно кивнув головою, шукаючи приводу побалакати й так прогнати ті думки. Уже більше року минуло, відколи він був у Вілі-Велі, і в більшості випадків йому вдавалося тримати під контролем отих чортів у голові, та коли слово ПОЛІЦІЯ потрапляло в його поле зору – навіть коли це був звичайний митник, – жах повертався. Проте цього разу страх супроводжувався цілою історією, яку він уже розказав деяким друзям, але завжди дистанціюючись, ніби споглядав самого себе. Але тепер – уперше – він оповідав історію для себе самого.
– Якщо нас затримають на кордоні, немає проблеми. Поїдемо до Бельгії й потрапимо через інше місце, – продовжив аргентинець.
Тепер Пауло вже не надто хотів балакати з цим типом – параноя верталась. А коли він і справді везе важкі наркотики? А якщо ті вирішать, що він його співучасник, та й запроторять його до в’язниці – аж доки не доведе свою невинуватість?
Потяг зупинився. Це була ще не митниця, а маленька станція бозна-де, на якій увійшло двоє, зійшло п’ятеро. Аргентинець, бачачи, що Пауло не був надто схильний до балачки, лишив його зі своїми думками, але непокоївся: той геть змінився на лиці. І ще раз спитав:
– То як, з тобою все гаразд, еге ж?
– Я займаюсь екзорцизмом.
Аргентинець зрозумів і більш не сказав нічого.
Пауло знав, що там, у Європі, такого не траплялося. Точніше, ставалося в минулому – і він завжди питав себе, як же люди, прямуючи до газових камер у концентраційних таборах або вишикувані перед братською могилою, побачивши, як передній ряд уже впав від куль розстрільного загону, не виявляли жодної реакції, навіть не намагалися втікати, не кидалися на своїх катів.
Усе просто: жах був такий великий, що люди вже чулися не там, а деінде. Мозок блокує все, немає ні жаху, ні боязні – хіба ще якась дивна покора перед тим, що відбувається. Емоції зникають, аби звільнити місце для такого собі лімбу, де все відбувається в якійсь зоні, досі не поясненій науковцями. Лікарі виносять вердикт: «тимчасова шизофренія, спричинена стресом», – і ніколи не завдають собі клопоту точно дослідити наслідки емоційного отуплення, як вони це називають.
І, певно, щоб повністю очиститися від привидів минулого, він іще раз пережив цю історію до кінця.
Чоловік на задньому сидінні здавався людянішим від тих, хто наскочив у готелі.
– Не хвилюйся, ми тебе не вб’ємо. Лягай на підлогу.
Пауло ні про що не хвилювався: голова вже не працювала. Здавалося, ніби він увійшов у якусь паралельну реальність, мозок відмовлявся прийняти те, що відбувалося. Єдине, що він вимовив, було запитання:
– Можна мені триматися за вашу ногу?
– Звичайно, – відповів той чоловік. Пауло вхопився міцно, мабуть, міцніше, ніж собі уявляв, може, і синця тому залишив, та чоловік не реагував – він знав, що відчував Пауло, і, певно, не радів тому, що молодий, повний життя хлопець зазнавав