– Не дозволено торкатись один одного, – сказав «добрий кат».
Вона не зважила на це, і Пауло на якусь мить подумав, що їх обох знову затягнуть усередину і катуватимуть через непокору наказам. Він спробував забрати руку, але жінка стисла її сильніше й не випустила.
«Добрий кат» зачинив тоді дверці й наказав машині рушати. Пауло спитав, чи з нею все добре, і відповіддю був цілий звіт про те, що сталося. Хтось засміявся на передньому сидінні, і він попросив кохану краще помовчати: вони зможуть поговорити потім, або іншого дня, або в місці, куди їх везли – можливо, до справжньої в’язниці.
– Ніхто не підписує документ про те, що наші речі повернуто, коли не має наміру відпустити нас, – відповіла вона.
Тип на передньому сидінні знов засміявся – насправді засміялося двоє. Водій був не сам.
– Мені завжди казали, що жінки відважніші за чоловіків, – зазначив один з них. – Це ми тут помітили щодо ув’язнених.
Тепер уже пасажир на передньому сидінні попросив водія замовкнути. Машина їхала ще якийсь час, зупинилася, і той тип наказав зняти каптури.
Це був один із тих, хто схопив пару в готелі, – чоловік східного походження, але тепер уже усміхнений. Він вискочив з машини разом з ними, підійшов до багажника, витяг наплічники й подав їх, а не кинув на землю.
– Ви вільні. Зверніть ліворуч на першому перехресті, пройдіть іще хвилин зо двадцять – і побачите кінцеву автобусну зупинку.
Він сів назад, і автомобіль неквапом рушив, ніби його пасажирів ніщо не зв’язувало з тим, що сталося, – такою була нова дійсність країни: командували вони, і ніхто ні перед ким не міг чогось там оскаржити.
Пауло поглянув на коханку, вона на нього. Обоє обійнялися, з’єднались у довгому поцілунку й пішли до зупинки. Було небезпечно залишатися в тому ж готелі, вважала вона. Здавалося, що жінка ніяк не змінилася, ніби ці дні – тижні, місяці, роки? – були просто якоюсь мандрівкою в сні, а гарні спогади переважали й не могли бути затьмарені тією пригодою. Він крокував швидко, уникаючи ствердження, що провину мала вона, що їм не треба було їхати дивитися скульптури, вирізьблені вітром, що, якби вони просто рушили далі, нічого з того не сталося б, – проте винувата була не коханка, ані Пауло, ані хтось із знайомих.
Який же сміховинний і слабкий вигляд він мав! Раптом відчув шалений головний біль, такий сильний, що майже не давав йому йти далі, у напрямку до свого міста, чи повернутися до Брами Сонця й розпитати в давніх і забутих тамтешніх мешканців, що ж таке трапилося. Він зіперся на якийсь мур, і його наплічник зіслизнув долі.
– Знаєш, що з тобою? – запитала кохана й сама ж відповіла: – Я знаю, бо вже пройшла через таке на батьківщині під час бомбардувань. За весь той час твоя мозкова