Коли Вінс Наско подзвонив, двері відчинила Елізабет. Їй було під п’ятдесят, цій доглянутій і привабливій блакитноокій жінці з густим світло-сивим волоссям. Вінс назвався Джоном Паркером, повідомив, що він із ФБР і хоче поговорити з нею та її чоловіком відносно однієї справи, яка зараз розслідується.
– Справа? – запитала жінка. – Яка саме?
– Вона стосується одного дослідного проекту, який фінансувався урядом. Ви брали в ньому участь, – сказав Вінс, оскільки йому наказали розпочати розмову саме таким чином.
Елізабет уважно вивчила його службову посвідку зі світлиною та загальними даними.
Вінса це не лякало: фальшиві документи готували його ж замовники. Він отримав їх десять місяців тому, і вони допомогли йому під час роботи у Сан-Франциско і виручили ще у трьох інших справах.
Хоча Вінс розумів, що жінка не матиме претензій до його посвідки, проте не був упевнений, що сам пройде перевірку. Він був одягнений у темно-синій костюм, білу сорочку, блакитну краватку і в начищених чорних черевиках – типовий агент. Його габарити та байдуже обличчя також допомагали грати роль. Але вбивство доктора Дейвіса Везербі і два наступних убивства неймовірно схвилювали його і наповнили божевільними радощами, які ледь вдавалося приховати. Вінса розпирав сміх, і йому було все важче його стримувати. Ще коли він сидів у темно-коричневому «форді»-седані, який викрав сорок хвилин тому саме для цього завдання, його кілька разів пересмикнуло, але не через нерви, а від задоволення, яке мало майже сексуальний характер. Йому довелося припаркуватися біля узбіччя і посидіти десять хвилин, глибоко дихаючи, поки не заспокоївся.
Тепер Елізабет відвела погляд від підробленої посвідки, зустрілася очима з Вінсом і спохмурніла.
Вінс ризикнув посміхнутися, хоч існувала небезпека того, що він зірветься на неконтрольований сміх і це викриє його. У нього була хлопчача посмішка, яка обеззброювала всіх через контраст із його габаритами.
За мить доктор Ярбек також посміхнулася. Задоволена, вона повернула йому посвідку й запросила в дім.
– Мені також потрібно поговорити з вашим чоловіком, – нагадав Вінс, коли вона зачинила за собою парадні двері.
– Він у вітальні, пане Паркер. Сюди, будь ласка.
Вітальня була великою та просторою, з кремовими стінами і килимом, блідо-зеленими ліжками, великими вікнами з листового скла, наполовину закритими зеленими завісами. Звідти відкривався акуратний краєвид з будиночками на пагорбах нижче.
Джонатан Ярбек запихав тріски поміж полін у цегляному каміні, щоб розпалити вогонь. Він підвівся, обтрушуючи руки. Дружина відрекомендувала Вінса.
– …Джон Паркер з ФБР.
– ФБР? – запитав Ярбек, здивовано зводячи брови.
– Пане