Дружину поклали на хірургічний стіл для лапароскопічного видалення жовчного міхура. Дві трубки діаметром до сантиметра вводили Катерині через живіт. За допомогою камер на трубках лікарі керували процесом. А тоді щось пішло не так. Серед внутрішніх органів лікарі розгледіли невеликі спайки, що практично унеможливлювали операцію лапараскопічно. Витягши трубки з Катерининого живота, вони зробили величезний, близько двадцяти п’яти сантиметрів, розріз у ділянці шлунка. Унаслідок огляду хірург констатував наявність у очеревині нетипових структур, а на них – безліч маленьких, як рисові зернята, пухирців. Канцероматоз9. Ознака значного метастазування10 і лімфогенним, і гематогенним шляхом. Рак четвертої стадії. Зі слів хірурга, лікувати дружину не було сенсу, її зашили та підготували помирати.
Катерина сподівалася на краще. І щодня всміхалася. Лежачи перші дні на лікарняному ліжку, переглядала малюнки Луки, який у лікарні майже засинав у її обіймах. Я довго боровся, аби синові дозволили залишатися з матір’ю на ніч. Самого ж мене розривало з відчаю, я не спав, не їв, майже не дихав. Думки, якщо наставав такий день, коли вони бодай з’являлися, плуталися. Очі, випускаючи щодня тижневі норми, благали про вологу ще й ще. Я тримав Катеринину руку, відчував її теплі дотики й бачив її осяйне обличчя. У ті ночі, коли Лука був із Катериною в лікарні, я безбожно пив. А потім колодою відлежувався на дивані, пропускаючи крізь сито пам’яті всі спогади з нашого минулого.
Опісля операції лікар підійшов до мене з виразом удаваного співчуття й без жодних емоцій промовив, що ніяких надій на чудотворне спасіння не буде. З такими симптомами хвороби більш як тиждень не проживає ніхто. Мені хотілося врізати лікареві, розтрощити його безпорадну фізіономію об стіни лікарні, обміняти його життя на життя Катерини, аби врешті той клятий халатник більше нікому не приносив таких новин. Я стримався, навіть спромігшись на важкий кивок утомленою головою. А вона всміхалася. Коли її виписали та вклали в тепле домашнє ліжко, ми з Лукою на жодну секунду не відходили від неї. Вона всміхалася завжди – від першої нашої зустрічі й до останнього погляду на малюнок свого любого сина.
Усе, що міг Лука пам’ятати про неї, – ніжний, із теплими переливами голос і всміхнене обличчя.
– Звісно, бачила. – Я взяв синову руку й поцілував лоба. – Вона б ніколи не пропустила твоїх ігор. Коли ти ще малим поринав у свій цей уявний світ, вона тихо підкрадалась і дивилась. І сміялася.