Плечі чоловіка здригнулися. Він глибоко вдихнув, а тоді повільно видихнув.
– Ну… гаразд, послухайте… Добре, але вам треба буде зробити їй щеплення, вставити чип, а за кілька місяців – стерилізувати. Домовились? А потім отримати дозвіл. Це закон.
– Зроблю. Обіцяю.
Гра у фургон скінчилася. Чоловік відчинив клітку, і Клеріті нахилилася, витягла мене й обійняла, а я цілувала її обличчя, а тоді подивилася на чоловіка – чи не хоче, щоб його теж поцілували.
– Гаразд, – сказав чоловік.
– Дякую, дякую, – промовила Клеріті.
Фургон поїхав. Клеріті стояла й дивилася йому вслід, не випускаючи мене з рук.
– Скарги, – буркнула вона.
Коли ми йшли додому, я відчувала, як гучно б’ється її серце. Увійшовши парадними дверима, вона зупинилася й опустила мене. На підлозі, просто під носом, лежав папірець, і я обнюхала його, відчувши запах жінки, котра нещодавно була в нас на порозі. Клеріті підібрала папірець і подивилася на нього.
– Клеріті? Це ти?
З-за рогу вийшла Ґлорія й зупинилася, не зводячи з мене очей. Я замахала хвостом і рушила було до неї, щоб привітатися, але Клеріті нахилилася й підхопила мене на руки.
– Що? Що ти робиш? – обурено спитала Ґлорія.
– Це Моллі. Вона… вона моя собака.
Руки Клеріті тремтіли.
– Оце вже ні, – відрізала Ґлорія.
– Що саме «ні»? Не Моллі? Чи не собака? – не зрозуміла Клеріті.
– Геть! – гаркнула Ґлорія.
– Ні! – скрикнула Клеріті у відповідь.
– Тобі не можна тримати собак у моєму будинку!
– Вона залишиться в мене!
– Не смій зараз сперечатися зі мною! Знаєш, у якій ти халепі? До мене приходила офіцер поліції. Ти прогуляла стільки уроків, що тебе прийшли заарештувати.
Клеріті поставила мене на підлогу.
– Ні! Не став цю тварюку на мій килим.
Через увесь цей крик я відсахнулася від Ґлорії.
– Це собака. Вона нічого не зробить, бо щойно попісяла надворі.
– Собака? Упевнена, що не лисиця?
– А що, нова шуба знадобилася?
Я підійшла до канапи, але під нею нічого не було, окрім запахів пилу. Правду кажучи, більшість ароматів у цьому домі походила від Ґлорії.
– Воно хоче задерти лапу на диван! Я зараз когось викличу! – заверещала Ґлорія.
– Ти хоч потурбувалася це прочитати? – спитала Клеріті, зашелестівши папірцем у руці, і я пильно стежила, чи не збирається вона кинути його. – Це виклик для тебе, ти ж знаєш. Ти теж повинна з’явитися в суді.
– От що: я скажу їм, що ти зовсім некерована.
– А я розповім чому.
– Що «чому»?
– Чому мені вдалося прогуляти стільки уроків. Ти постійно у своїх поїздках і залишаєш мене без жодного дорослого в домі ще з дванадцяти років. Саму!
– Повірити не можу. Ти просила лишати тебе саму. Ти