Клеріті зачинила двері, з наляканим і сердитим виглядом пройшла на кухню, виклала якісь речі на стіл.
– Моллі, нам потрібне морозиво, – сказала вона.
І поклала мені в миску холодний смачний солодкий наїдок.
Клеріті сиділа за столом і їла, їла. Я теж сиділа, пильно дивлячись на неї, але вона більше нічим мене не пригощала. Доївши, вона поклала якісь папірці, на котрих відчувався той самий солодкий запах, у ємність під раковиною, і я не могла зрозуміти, чому не на підлогу, щоб я облизала. Такі вже люди – викидають найсмачніше.
Невдовзі по тому Клеріті увійшла до ванної й стала на маленьку пласку квадратну коробку, більшу за собачу миску, але не таку високу.
– Два і шість десятих фунти? Боже! Я така ідіотка! – засмучено прошипіла вона. Її біль передався мені, та, схоже, дівчина не зрозуміла, що я намагаюся її втішити.
Вона видала грубий звук, а тоді нахилилася над чашею з водою, і її знудило. Я ступала позаду неї, стривожена, бо відчувала її біль і розпач. Я носом чула солодкуватий запах харчів, з’їдених раніше, а потім вона потягнула ручку – і запах із шумом зник. Я з усієї сили махала хвостом, намагаючись забратися їй на коліна й лизнути, і згодом це начебто дало якусь користь, хоча вона й досі була засмучена.
За кілька днів у нас встановився звичний порядок життя. Щоранку Клеріті покидала мене саму в підвалі на кілька годин поспіль, замурувавши в закутку під сходами. Вона приходила додому десь опівдні, гралася зі мною, прибирала будь-який безлад і годувала мене, а по обіді збігала сходами вниз із криком «Моллі!» і тоді залишалася вдома до наступного ранку. Вона, як я збагнула, ходила до школи, як колись мій хлопчик Ітан. І це мені подобалося не більше.
Щоночі ми з Клеріті гралися так: вона закривала мене в закутку за допомогою коробок, а сама лишалася по той бік, звідки я відчувала її запах. Якщо я плакала чи гавкала, вона відсувала коробки і з притиском казала: «Ні!» Якщо я сиділа тихо, Клеріті знову відсувала коробки й давала мені смачненького. Так ми гралися все довші й довші проміжки часу, протягом яких я мала сидіти тихо й щоразу діставала смачненьке. Зрештою мені стало зрозуміло, що, коли я під сходами, дівчина хоче, аби я поводилася тихо, доки вона не опиниться просто по той бік коробок.
Мені не подобалося сидіти там самій, я могла б вигадати безліч інших ігор, грати в які було б значно веселіше.
Коли довелося просидіти там цілу ніч, я була цілком упевнена, що це помилка, особливо коли почула, як Клеріті підіймається нагору. Однак щоразу, як я гавкала, Клеріті спускалася й казала: «Ні!» А коли я нарешті здалася й лягла, вона розбудила мене й дала закуску. Я не розуміла цього всього до пуття.
Потім одного дня Клеріті сказала:
– Гаразд, вона їде. Зробімо це, Моллі.
Вона відвела мене вниз і посадила під сходи. Я сиділа тихо. Потім почула голоси та кроки й зрозуміла, що Ґлорія повернулася додому.
Я сиділа тихо.
Клеріті щедро пригостила мене й вивела на довгу прогулянку. Я відчувала запах кролика!