– Мій любий капітане! – промовила вона, простягаючи руку для привітання.
– Доброго ранку, місіс Велдон, – усміхнувся Дік. – Усе ж вам не варто було виходити на палубу, тут і досі небезпечно. Я ж просив вас…
– Щось підказує мені, що буря вже вщухає.
– Ви не помилилися. Погода поліпшується, – погодився Дік Сенд. – Вітер слабшає. Сподіваюся, найгірше вже позаду.
– Дай боже Діку! Але скільки тобі довелося зазнати, бідний мій хлопчику! Тобі треба відпочити…
– Я не відчуваю втоми, – заперечив юнак. – Головне для мене – безпека пасажирів «Пілігрима». Залишилося тільки привести шхуну в порт.
– Діку, – схвильовано мовила місіс Велдон, – ані я, ані мій чоловік ніколи не забудемо того, що ти зробив!
– Що ви, місіс Велдон… – пробурмотів Дік. – Я лише виконував свій обов’язок, та й годі. Ви ж самі призначили мене бути за старшого на кораблі.
– Колись, щойно ти скінчиш навчання, тебе призначать повноправним капітаном судна – одного з тих, що належать торговому дому Джеймса Велдона. У найбезнадійніших обставинах ти повівся як справжній чоловік. А для мене ти воістину став рідним сином…
Двадцять дев’ятого березня вітер вщух, і Дік Сенд наважився поставити фок і марсель, щоб збільшити швидкість ходу «Пілігрима» і лягти на колишній курс – на схід. Під орудою молодого капітана чорношкірі матроси бадьоро взялися до діла. Без особливих труднощів команді вдалося підняти вітрила, згорнуті перед бурею; цього було досить, щоб забезпечити шхуні швидкість двісті з гаком миль на добу.
Наступного дня небо все частіше почало просвічуватися крізь хмари, в розриви між ними пробивалися промені ще блідого сонця й золотили поверхню океану. Погода справді дедалі кращала. На судні повідкривали всі люки, аби провітрити приміщення. Свіже, насичене сіллю повітря увірвалося в трюми, кубрик, кают-компанію. Мокрі вітрила розклали сушитися на палубі, розпочалося генеральне прибирання – молодий капітан не міг допустити, щоб його корабель увійшов у порт брудним і пошарпаним.
Швидкість шхуни Дік Сенд тепер вимірював лише за кільватером – слідом, що його залишає судно за кормою. Спосіб цей був дуже приблизним, та все ж юнак не сумнівався, що земля з’явиться на обрії не пізніше, ніж за тиждень.
– Чудово, мій любий, – місіс Велдон зазирнула в штурманську мапу. – Як ти гадаєш, де нам удасться висісти?
– Десь на узбережжі між Чилі й Перу, – Дік показав на довгу, химерно порізану берегову смугу. – Точніше визначити важко. Там чимало дрібних бухт, але напевно сказати, яка з них виявиться найближчою до нас, поки неможливо. Та хоч де б ви висіли на берег, звідусіль зможете повернутися до Сан-Франциско. Пароплави «Тихоокеанської судноплавної компанії» регулярно заходять в усі головні порти узбережжя, а звідти – пряма дорога на Каліфорнію.
– Хіба