– То можна й за три літри горілки придбати.
Сказав і лупає очима. Хоч і далеко ховає свій сором, усе ж коли-не-коли той візьме та й вилізе на обличчя, а то й прямо з очей вигляне.
– Ікону за три літри самогону? – аж плечі її піднялися.
Щоб хтось пропонував ікону, перед якою треба молитися, за самогон – такого вона ще ніколи не чула, тому скривила обличчя та дугою вигнула вже трохи вилинялі брови.
– То з чого самогон гнати, коли зерна у цьому році на хліб не вистачає?!
Сама все до нього придивлялася та міркувала: скільки ж його дружина Одарка наховала того спирту, що він із Бахмута привіз? Вона вже чула, що зараз за нього багато що виміняти можна.
– Ти знаєш, то я пожартував, а ти й повірила, – чомусь позадкував від її тину. – Нема у мене ні спирту, ні ікон. Бачу, що ти завжди похмура ходиш, то дай, думаю, таке вигадаю.
– І з чого ти взяв, Петре? Я останнім часом узагалі за все забула. Гришка мій із війни з чотирма Георгіївськими хрестами повернувся, – неначе хлюпнула на нього холодною водою з відра. – Уже й на роботі, комендантом Цареборисова та залізниці його призначили, – а тепер неначе і відро на голову йому наділа.
– Правда? – аж оторопів від несподіванки її проворний сусід. – Тоді кланяйся йому від мене. А за ті дурниці, які я тобі наговорив, забудь. Пізно вчора з Донбасу повернувся, мабуть, перетрудився, – намагався усміхнутися і швидко подався додому.
Насті хотілося не те, що сміятися, а реготати, але вона себе стримала. Знала, що поспішає Петро спирт свій ховати, бо як дізнається про те Гриць, то й у землі знайде. Змусить розказати й про тих, що іконами торгують, і де вони їх узяли, бо не інакше, як зі святої обителі потягли разом із золотими хрестами. Сама роздумувала: говорити про те синові чи ні. Зараз йому з дезертирами вистачає роботи, а потім видно буде. Згадувала той дивний ранок, поглядала і на Петрову хату, але ні його, ні дружини більше не бачила. Уже аж під вечір з’явився він перед її порогом із величеньким глечиком молока.
– Це Григорію Мусійовичу, – навіть поштиво вклонився. – Нехай від’їдається наше благородіє, гаспадін паручік. Коли щось треба буде, ти цьому Петру скажеш, а він тобі й чорта лисого дістане, – це він так пропонував їй свої послуги. – Чотири Георгії, повний кавалер, це ж треба! – чи справді його так вразило, чи лише вдавав, але це був уже не той Петро.
Їй і з цього хотілося сміятись, навіть забула подякувати, але за мить його вже й не видно було, неначе крізь землю провалився.
А ось вечір того дня виявився зовсім іншим – неначе сам нечистий крутив її душу, від чого навіть на свіже повітря доводилося виходити. Уже думала, що з Грицем щось сталося, а потім і Прокіп мерещився, і віз рипів точнісінько так, як той, на якому добрі люди привезли її Мусія до двору. Останній раз зібралася вже, як зовсім темно стало, і тільки-но відчинила двері, як перед нею…
– О Боже! Оксанко, що з тобою, дитино моя? –