Повертайтеся ж у глиб століть і подивіться на пречудову Імперію, ту відому римську куртизанку, чиї запашні принади змалював Вервіль12, подивіться, як під вечір млосно лежить вона в маленькому містечку Трієнті.
Довкола неї оксамитні меблі, завіси із золотими китицями, різні світильники, турецькі килими, запашні свічки, мавпи, що б’ються з папужками, венеціанські свічада у філігранних оправах, – тобто всі дивогляди, усі шедеври епохи, у якій почали розвиватися мистецтва. У кутку величного будуара вивищувалося сластолюбне ложе, усе в мереживі, на якому пані Імперіа, виставиши назовні всі свої принади, вислуховувала компліменти молодого архієпископа, його високопреосвященства Сальвіаті. Чудова Імперіа щойно втратила маленьку канарку й у своєму відчаї навряд чи помічала, стискає їй архієпископ руку чи ногу. Вона любила Сальвіаті не за жіночний колір його обличчя, не за його чорні очі, не за його волосся, не за його величезні статки, не за його молодість, бо свіжих, молодих, багатих і вродливих абатів вона мала за ніщо й могла жбурляти тих у вікно на потребу побожним паніям, яким тих не вистачало.
До прелатів вона взагалі ставилася так, як витончений гастроном ставиться до солдатської пайки хліба.
Вона любила Сальвіаті за те, що він без найменшого шуму зумів прикінчити ударом кинджала одного французького капітана, чий необережний язик поширював небезпечні плітки про її куртизанські чесноти. Той нещасний молодик погано зрозумів чудові пригоди, до яких закликали її приховані принади, й, помиляючись у визначенні органа, стверджував, що чудова Імперіа, розкриваючи рота, вбиває мух у польоті.
Сальвіаті, що намагався сподобатися тій пречудовій діві, швидко наказав одному зі своїх найманих убивць покінчити з капітаном Бонпаром, що й було зроблено.
Вередлива й небезпечна, Імперіа ненавиділа в цю мить ще одного чоловіка. То був кардинал Матусека делла Генга, котрий від самого відкриття собору переслідував її своїми дарунками й хотів купити її, як купують борзу суку, не вдаючись у своїй непокірливості ні до якої попередньої ніжності, тієї платонічної передмови, якої куртизанка вимагала наполегливіше, ніж будь-яка герцогиня. Але Сальвіаті не насмілювався наказати без церемоній вбити кардинала.
– Я втратила те, що я більше за все любила!.. – вигукувала вона плачучи. – Маленька мила істота, яка ніколи не засмучувала мене… Єдина! Ось моя мавпа… вона дуже мила, але кусається… Як ви всі… Папуга… він кричить, а канарочка…
– Пані моя, ви надто жорстокі зі мною! – вигукнув Сальвіаті.
Раптом зі зляканим обличчям увійшов один із пажів пані Імперії – адже вона мала й пажів.
– Що сталося? – запитала вона.
– Ви маєте за честь приймати монсеньйора кардинала Матусека, – сказав паж. – Він стоїть біля дверей, дивиться, як прив’язують його мула.
– Я помру, якщо ще