Долаючи тишу. Жіночі історії війни. Марта Гавришко

і учасниць підпілля ОУН та УПА. Ці організації ставили за мету відновити «правду» про їхню боротьбу за незалежність України і домогтися належного пошанування їхнього чину на загальнодержавному, а не лише регіональному рівні. Цього було досягнуто навесні 2015 року через ухвалення відповідного «меморіального закону», який ліг в основу нової національної формули пам’яті про ОУН і УПА. Ця формула покликана примирити різні пам’яті, які мирно і не дуже мирно співіснували в незалежній Україні. В її основі – героїчний міф про безкомпромісних і жертовних борців за свободу українського народу. У цьому міфі є конкретні герої і лиходії, а все, що може розмити відмінність між ними, заретушовано, ігноровано і замовчано. Герої не можуть бути катами, вони лише жертви, усі їхні діяння – способи самозахисту. Колективна невинуватість героїв виправдовує віктимізацію ними «Інших» і «Чужих».

      За задумом державних агентів пам’яті, цей міф покликаний не лише відновити «історичну справедливість», але й мобілізувати українське суспільство на боротьбу із сучасною російською агресією, пропонуючи зразки подвигів і самопосвяти. Однак, як свідчить практика запису усних свідчень, цей міф дещо звужує межі можливостей для відвертої розповіді про події, які не вписуються в героїчний канон. Одна з моїх інформанток, розповідаючи про напад бандерівців на польське населення в її рідному селі, уточнювала: «Чи можна про це говорити?» Інша оповідачка, яка обіймала керівні посади в підпіллі, висловила ідею про потребу створення спеціального державного органу, який не допускатиме поширення негативної інформації про УПА. Ще одна жінка під час розмови риторично запитала: «Чому всі мають героїв, а наші всі погані?» Далі вона наголосила, що зумисне не розповідатиме того, що може кинути тінь на підпілля.

      Наскрізне бажання більшості моїх оповідачок дотримуватися героїчного канону оповіді було вагомою перешкодою для розмов на незручні, дражливі теми, як-от: співпраця українських націоналістів із нацистською Німеччиною, участь окремих членів ОУН у нацистських злочинах проти людяності, Голокості, організація етнічних чисток проти поляків. Значним викликом для героїчного наративу була тема насильницьких практик ОУН та УПА щодо цивільного українського населення. Зокрема, це – і стриження дівчат за любовну переписку із червоноармійцями чи вагітність від «москаля», і биття палицями (буками) «за язик» чи участь у виборах, і ліквідація окремих «ворогів» або ж застосування колективної відповідальності до їхніх дружин/чоловіків, дітей і найближчих родичів. Жінки намагалися уникати розмови на ці теми або ж пояснювали екзекуції «складними умовами війни», помилками, надуживанням владою і наявністю провокаторів у середовищі підпілля, які інспірували невиправданий терор. Провокаторами жінки називали радянських агентів, масово інфільтрованих у підпілля після встановлення радянської влади в Західній Україні 1944 року. Помітно, що чимало «спогадів» про діяльність