Мої оповідачки мають різну освіту, конфесійну належність, соціальне становище, сімейний статус, політичні погляди. Проживають у містах і селах, самотньо або з дітьми, родич(к)ами чи опікун(к)ами. Більшість із них є вдовами. Вони потрапили в підпілля в різний час і через різні обставини. Когось поманило бажання пригод і цікавість. Інші шукали захисту. Хтось ішов услід за сестрою, братом чи батьком або ж коханим. Когось покликали в підпілля друзі. Деякі жінки називають ідеологічний і політичний чинник визначальним у своєму рішенні стати членами ОУН. Усі жінки розпочали співпрацю з підпіллям у молодому віці, деякі зовсім юними (15–16 років). Усі були неодруженими й не мали дітей на час підпільної роботи. Неоднаковими були їхні функції. Тут ви знайдете історії референток (очільниць) УЧХ і жіночої сітки різних рівнів, станичних2 і рядових підпільниць, які мали чітко визначені завдання (наприклад, зв’язок чи санітарна справа), а частіше виконували найрізноманітніші доручення. Деякі жінки жили легально, інші – напівлегально із фіктивними документами. Окремі частину свого життя провели в глибокому підпіллі, конспіруючись, постійно змінюючи псевдо і локації. Героїні книги різною мірою потерпіли від репресій радянської влади. Одна оповідачка – Ганна Іваницька – перебувала на примусовому психіатричному лікуванні у Львові та Казані. Більшість жінок була засуджена до різних термінів виправно-трудових таборів (ВТТ) із конфіскацією майна або без неї. Частина їхніх родичів загинула в підпіллі або була вислана на спецпоселення у віддалені райони СРСР. Небагатьом із опитаних жінок удалося уникнути ГУЛАГу.
Героїні книги мають різний досвід, але спільну травму мовчання про пережите, що переслідувала їх більшу частину життя. Згадувати, розповідати минуле було небезпечно для них самих та їхніх близьких. Мовчання стало стратегією захисту їхніх дітей. Проте воно не рятувало від стигми «бандерівок» і «зрадниць батьківщини», прояви якої вони відчували до розпаду Радянського Союзу. На початку 90-х років ХХ ст. усі мої засуджені співрозмовниці отримали довідки про реабілітацію, що означало й повернення права на пам’ять. Однак на зміну радянській колективній пам’яті, яка таврувала учасниць націоналістичного підпілля як бандиток, прийшла протилежна, героїчна модель, яка кардинально по-іншому і через інші причини продовжує маргіналізувати розмаїтий жіночий досвід, особливо той, що не вкладається в чорно-білі схеми.
Більшість імен 27 жінок не відома загалові. Читачі й читачки не побачать серед них знаних жіночих постатей ОУН, чий досвід