Ми просиділи мовчки удвох кілька годин. До нас ніхто не наближався. Поступово я відчула себе бранкою, мені почало ввижатися, що ми з Іфігенією і були в'язнями від самого моменту прибуття. Нас одурили, щоб заманити сюди. Агамемнон чудово знав, що думка про весілля Іфігенії видасться мені дуже привабливою, і використав це, щоб змусити нас приїхати. Він розумів, що ніщо інше не спрацює.
Спочатку ми почули Орестів голос, мій син був у грайливому настрої, а потім, на моє жахливе здивування, долинув і голос мого чоловіка. Коли вони обидва увійшли – очі палають хлоп'ячим запалом, – ми з дочкою встали, щоб зустріти Агамемнона. Лише мить знадобилася моєму чоловікові, щоб зрозуміти: жінка, котру він послав повідомити Іфігенію про те, що на неї чекає, достеменно виконала його наказ. Він схилив голову, але вже за хвилину підвів її і голосно розсміявся. Він запропонував Орестові показати нам меча, що його було викувано й нагострено спеціально для хлопчика, а потім запропонував показати нам і військовий обладунок, що його теж змайстрували спеціально для Ореста. Після цього Агамемнон витяг свого власного меча й із удаваною серйозністю наставив його на сина, обережно заохочуючи того до двобою, показуючи, як правильно стояти та як схрещувати меч із супротивником.
– Він пречудовий вояк, – сказав Агамемнон.
Ми спостерігали за ним холодно і байдуже. Була мить, коли мені закортіло покликати Орестову няньку, щоб вона забрала сина та поклала його до ліжка, однак те, що відбувалося між батьком і сином, змусило мене втриматися. Було схоже, що Агамемнон знає, що робить, що він вважає цю свою гру із сином вартою зусиль і часу. Очевидно, у наших із Іфігенією виразах обличчя та й у самому повітрі було щось таке, що змусило Агамемнона зрозуміти, варто йому зупинити цю гру, повернути собі серйозний вигляд, як життя навіки зміниться й ніколи вже не буде таким, як раніше.
Агамемнон більше не дивився на мене, не дивився він і на Іфігенію. Що довше тривав його двобій із сином, то ясніше я розуміла, що він боїться нас із дочкою чи, можливо, боїться того, що муситиме нам сказати, щойно закінчиться гра. Він не бажав її закінчувати. Продовжуючи цей свій двобій, він поводився зовсім не як хоробрий чоловік.
Я всміхнулася, бо тепер уже знала, що ця мить буде останньою миттю щастя, що її я пам'ятатиму до кінця своїх днів, а ще я знала, що Агамемнон у всій своїй слабкості намагатиметься зробити цю гру якомога довшою. То був суцільний театр, лише вистава на публіку, фальшивий двобій між батьком і сином. Я бачила, що Агамемнон навмисно затягує гру,