– А тепер слухайте сюди, – вела далі вона. – Через два тижні я поїду з дому.
– Чудово! – сказав Пітер.
– Які прекрасні, чудесні новини! – мовив Ґері.
– Справді? – запитав Дональд. – Що, назавжди?
– Так, – відповіла Меган. – Назавжди. І це вплине на вас усіх. У вас буде більше роботи по дому.
– Можна нам уже їсти? – запитав Корі.
– Ти почув, що я сказала? – вимогливо запитала Меган. – Ви маєте допомагати мамі. Вона не впорається без вашої допомоги. Ви всі це почули?
– Так, – сказав Дональд. – Ми ж не глухі, ми всі це почули.
– Добре. Я склала перелік робіт по дому для кожного з вас, я почеплю їх на стіну біля холодильника. Перш ніж поїхати, я з кожним із вас такий перелік перегляну. Ці завдання треба виконувати, не чекаючи, доки попросять. Зрозуміло? Не чекаючи, доки попросять. Я регулярно питатиму маму. – Як робити це з Англії, вона ще не знала, але в будь-якому разі вона й не сподівалася, що вони послухаються. Просто ці слова треба було сказати.
– Гаразд, – сказав Ґері. – Добре. Тепер можна нам їсти? Я ще маю зробити домашню.
– Корі? – сказала Меган. – Пітере?
– Добре! Добре! Добре! Можна. Нам. Уже. Їсти?
Жоден із них не запитав, куди вона поїде. Як же ж ви мені збіса набридли, подумала вона. Просто в печінках сидите.
Патрікові вона сказала в суботу ввечері за кавою в «Гарперзі». Вони завжди ходили в «Гарперз» у суботу ввечері, як і кожен мешканець міста віком до тридцяти років. Крім як у «Гарперз», піти можна було тільки в «Бенів бар», по суботах завжди повний п’яних лісорубів. Улітку ще був пляж, але тепер стояв лютий, надворі було мінус двадцять шість і вдихнути повітря було важко. А в «Гарперзі» – так спекотно, що всі роздягнулися до футболок, але сніг, що налипнув на чоботи відвідувачів, відмовлявся розтавати. Купи курток, шапок та шарфів заледве трималися на гачках і лежали запхані на краї лавок.
Хвилину чи дві після того, як Меган зробила оголошення, Патрік мовчав. Він розглядав меню, надруковане на паперовому настільному килимку, що лежав перед ним, наче хто-небудь колись замовляв ще щось, крім чізбургера з картоплею фрі.
Нарешті він підвів погляд і сказав:
– Меган, ти вийдеш за мене?
– Патріку, годі, – відповіла Меган.
Він узяв ложку й став розмішувати каву. Він схилив голову набік – як завжди, коли бував у поганому гуморі. Не те щоб це траплялося часто, визнала Меган. Він був дуже врівноважений чоловік.
– Я завжди казала, що колись та поїду, – мовила вона, почуваючись навіть гірше, ніж очікувала. – Завжди.
– Але ж не до Англії. Чому, заради Бога, до Англії?
– Мені завжди хотілося там побувати, – сказала вона, обманюючи, але поїхати