– В тебе є паспорт? – перепитав її батько.
– Так, – тихо відповіла Меган.
На його обличчі знову відбилося здивування, але Меган була надто збентежена, щоб цим утішитися.
– Здається, ти організована людина, – сказав її батько. – Значить, усе вирішено. – Він усміхнувся Меган так, як, на її думку, всміхався клієнтам банку по закінченні розмови.
У дверях вона обернулася й сказала:
– Дуже тобі дякую.
Її батько знову дивився у вікно, але повернув голову й глянув на неї.
– Я думаю, ти це заслужила, – відповів він, і цей його коментар перевершив усі попередні, означаючи, що він таки її помічав.
Меган вийшла, зачинила двері кабінету і якийсь час постояла в коридорі, думаючи не про Англію чи навіть переїзд із дому, а про те, як сумно, що вона все своє життя не знала цього дивного чоловіка, свого батька, і тепер уже не знатиме.
Вона зателефонувала Томові, щоб поділитися новинами. Він мешкав у гуртожитку Торонтського університету, тож це був міжміський дзвінок, але вона вирішила, що не шкода й витратитися, щоб почути здивування в його голосі. Вона спланувала все так, щоб зателефонувати о шостій вечора, вважаючи, що на той час він уже прийде додому з занять, але ще не піде гуляти з друзями, і вгадала.
– До Англії! – сказав він. – До Англії! Повірити не можу, коли це сталося?
Він переконував її поїхати з дому й передбачав, що їй це не вдасться ще багато років. «Ти старієш, Мег, – казав він, хитаючи головою. Він був лише на рік старший за неї, але поводився з нею як з маленькою, чим доводив її до сказу. – Ти не раз казала, що колись поїдеш, але й досі тут. На скільки ти хочеш закластися, що житимеш тут і в тридцять?».
Тепер вона відповіла недбало:
– Я готувала цей план якийсь час. На думку батька, це хороша ідея. Він заплатить за квиток.
– Він що? – перепитав Том. – Він що? Ти з нього витягнула гроші?
А тоді додав серйозним голосом:
– Це просто чудово, Мег. Мої вітання! Я й подумати не міг, що ти наважишся.
Ох, ну як же солодко було почути цей останній коментар.
Решту хлопців вона повідомила за вечерею. Покликала їх на кілька хвилин раніше, доки мати все ще була в кухні, готувала підливку. Батько вечеряв у себе в кабінеті після того, як вони всі розходилися. Меган запропонувала таку домовленість кілька років тому, й усі полегшено зітхнули.
Хлопці прийшли швидко; в їхньому домі діяло таке правило – теж авторства Меган – за яким кожен, хто не сидів на своєму місці за п’ять хвилин після того, як його погукали, залишався голодний. Ніяких вибачень. Правило виявилося дуже ефективним. Коли вона його тільки впровадила, Том назвав її диктатором, на що Меган відповіла: «Цілком згодна».
Вони прийшли, човгаючи ногами, по двоє – наче звірі до ковчега, подумала Меган, тільки от вони однієї статі й далеко не такі милі. Сімнадцятирічні Дональд і Ґері, десятирічний Пітер і дев’ятирічний Корі. Останні