Про те, наскільки наміри уряду Ю. Тимошенко належали до сфери реальної політики, можна дізнатися з того факту, що цю програму так і не було розпочато.
Восени 2008 р. в Україні розпочалася масштабна фінансова, економічна і соціальна криза, супроводжувана загостренням політичної ситуації і черговим паралічем роботи парламенту – питання історичної політики були відкладені до «кращих» часів.
Якщо говорити про Голодомор як суб’єкт історичної політики, то варто звернути увагу також на те, що після ухвалення закону 2006 року саме Голодомор було використано як інструмент «декомунізації».
У березні 2007 року В. Ющенко доручив обласним державним адміністраціям, уряду АР Крим та міським адміністраціям Києва і Севастополя «вжити в установленому порядку заходів щодо демонтажу пам’ятників та пам’ятних знаків, присвячених особам, причетним до організації та здійснення Голодомору 1932—1933 років в Україні та політичних репресій, а також щодо перейменування в установленому порядку вулиць, площ, провулків, проспектів, парків та скверів у населених пунктах України, назви яких пов’язані з такими особами»128.
Через два роки президент видав указ про «додаткові заходи» з вшанування пам’яті жертв Голодомору, де знову йшлося про ліквідацію пам’ятників і топонімів, пов’язаних з організаторами голоду 1932—1933 років. Ці положення було відтворено у відповідному розпорядженні уряду у листопаді 2009 року129.
Президент був дуже незадоволений «декомунізаційною» складовою меморіалізації голоду 1932—1933 років. Її реалізація, як вже згадувалося, наштовхнулася на відвертий чи прихований опір місцевої влади, особливо у східних і південних регіонах країни, де в органах місцевого самоврядування домінували «регіонали» і комуністи. Про ситуацію з меморіалом жертв Голодомору у Харкові вже йшлося. У Дніпропетровську депутати обласної ради у січні 2008 року оприлюднили заяву «Зупинимо фальсифікацію історії»: йшлося про героїзацію ОУН та УПА і знищення «пам’ятників радянського періоду»130. У Донецькій обласній раді у вересні 2008 року було відхилено проект постанови про заходи щодо ліквідації символів тоталітаризму на території області131. В усіх випадках відвертого спротиву йшлося про те, що радянський період – це теж частина української історії.
В. Ющенко категорично заперечував це. У травні 2009 р., виступаючи на День пам’яті жертв політичних репресій у Биківні, він сказав таке: «Це – не частина нашої історії, як дехто цинічно хоче сказати. Це – частина комуністичної системи. Це – символи вбивства, збереження яких є блюзнірством перед полеглими»132. Закликаючи «очиститись» від цих символів, президент повідомив про попередні результати цього процесу: за 2007—2008 роки було демонтовано понад 400 пам’ятників діячам «комуністичного режиму» й перейменовано понад три тисячі топографічних об’єктів133 – результат мізерний, враховуючи ту обставину, що лише зареєстрованих