– Він кохає мене! Ага!.. А хіба я його не люблю? Я приношу себе в жертву, щоб не розбити йому серце. Ось як я його кохаю. А він міг подумати, міг сказати про мене таке…
– Він такий нещасний. Але він не може зрозуміти!
– Він не може зрозуміти? А мав би повірити!
– Не хочете побачитися з ним? – знову поцікавився я.
– Ні, ні. Не можу забути його жахливих слів! І його погляду. Не хочу бачити його. А тепер ідіть… Ви нічого не можете для мене зробити. Скажіть йому лише одне: я хочу бачити свою дитину! Маю на це право. Це – єдине, що маю йому сказати.
Жінка обернула голову до стіни та замовкла.
Я повернувся вниз, до вітальні, де біля каміну сиділи Голмс і Ферґюсон. Останній похмуро вислухав мій звіт про візит до його дружини.
– Як я можу доручити їй дитину? – заламав він руки. – Звідки можу знати, чи не опанує чи нею знову цей дивний імпульс? Як можу забути, що бачив дитячу кров на її губах?
Він сіпнувся.
– Дитина в безпеці в місіс Мезон. І має залишитися там. Елегантна покоївка принесла нам чай. Коли вона подавала його, двері знову відчинилися й до кімнати увійшов хлопчик із блідим обличчям, світлим волоссям та яскравими синіми очима, що блиснули хвилюванням і радістю, коли зупинялися на обличчі батька. Підліток підбіг до нього й обійняв із поривом люблячої жінки.
– О, татку, – закричав він. – Я не знав, що ти вже тут. Я б поїхав зустрічати тебе. Я такий радий тебе бачити!..
Ферґюсон м’яко звільнився з обіймів сина, які, мабуть, трохи збентежили його.
– Я повернувся рано, любий, – сказав він, ласкаво гладячи світлу голівоньку сина, – бо мої друзі містер Голмс і доктор Ватсон люб’язно погодилися приїхати сюди та згаяти з нами вечір.
– Це той самий містер Голмс, детектив?
– Аякже!
Хлопчик дуже уважно і, як мені здалося, неприязно поглянув на нас.
– А другий ваш син? – спитав Голмс, – не можна нам познайомитися й з малюком?
– Попроси місіс Мезон принести сюди немовля, – звелів Ферґюсон.
Хлопчик пішов.
Незабаром він повернувся. За ним йшла висока худорлява жінка з чарівною дитинкою на руках. Ферґюсон узяв темноокого золотоволосого хлопчика й ніжно поцілував його.
– Не розумію, як хтось може бажати зробити йому боляче, – пробурмотів він, глянувши на маленький червоний слід на шийці дитини.
Я випадково поглянув на Голмса й побачив на його обличчі надзвичайну напругу. Обличчя товариша здавалося вирізьбленим зі слонової кістки, а очі, тільки-но спрямовані на батька та сина, з цікавістю розглядали щось на іншому боці світлиці. Простеживши за поглядом детектива, мені вдалося встановити лише те, що він дивиться крізь вікно на сумний мокрий сад. Хоча віконниці наполовину прикривали вікно та затінювали вигляд, але все ж не було сумніву, що саме вікно прикувало до себе всю увагу мого приятеля. Потім він усміхнувся й перевів погляд на маля. На його ніжній шийці червоніла цятка. Не кажучи ні слова, Голмс уважно оглянув її. Взяв рученя хлопчика.
– До побачення, малюче! Ти дивно вступив у