За хвилю вони вже тряслися на возі, вугляр цьвохкав батогом, а по спинах молотив дощ і вітер жбурляв хмизом.
– І чого воно проти ночі полізло? – дивувалася Вівдя, кутаючись у верету. – Вже б ранку дочекалося. Се вже, як виросте, наберетеся клопоту.
– Що? Клопоту? Де би я байстрюка годував! Почекаю, коли дівка оклигає, та й вижену обох з хати. Такого сорому мені наробила! Багато би віддав, аби дізнатися, хто її надмухав!
– Не призналася?
– Де там! Мовчить і плаче.
Вівдя не раз уже щось подібне чула, але ніколи подібні погрози не збувалися. Але й не чула вона, аби добрі діти проти такої чвирі народжувалися.
Немовля кричало й дриґало ніжками, молода мама лежала заплакана й дивилася наляканими очима на все, що відбувалося в хаті. Молодиця, що помагала Вівді, викупала дитину й запеленала, хоч воно й відбивалося від неї.
– Якесь навіжене, прости Господи, – бурмотіла Вівдя. – Скільки живу, такого не виділа.
– Хло… хлопчик? – запитала писклявим голосом вугля-рівна.
– Хлопчик, – відповіла молодиця.
Вугляр, уже трохи підпилий, метушився по хаті, намагаючись чимось допомогти, але тільки заважав. Вугляриха краяла хліб і витирала сльози. Хлопчика поклали біля матері, вона його пригорнула, але з її обличчя не зник вираз страху. Мабуть, боїться, що вугляр виконає свою обіцянку, думала Вівдя.
– Нічого… нічого… – хитав головою вугляр і, сівши до столу, налив собі, молодиці й Вівді горілки, але ті, вже випивши по чарці, більше не хотіли. Молодиця прочинила двері на двір і відразу затраснула.
– Леле! Яка там злива! Та ще й з градом! Як же нам додому втрапити?
– Навіть і не думайте! – втрутилася вуглярева жінка. – Нікуди ви не підете, заночуєте в нас. І вам, Вівде, постелимо.
Вугляр поліз на стрих і скинув два полотняних сінники. Знадвору крізь завивання вітру й періщення дощу залунали чиїсь голоси, загавкав пес, а кіт на лежанці люто зашипів.
– Кого там несе лихої години? – здивувалася господиня і метнулася до дверей.
До хати ввалилися три мокрі бабери, яких Вівдя бачила в яру.
– Доброго здоров’я господарю, господині й малій дитині! Доброго здоров’я гойним білоголовам6, що прийшли рожаниці на поміч! – привіталися баби й захихотіли.
Вугляр пробував їх запросити до столу, але вони відмовилися.
– Ми прийшли, аби поздоровити неньку й ректи долю новорожденному.
Перша баба витягла з-за пояса стебло осоту й, кинувши його на долівку, мовила:
– Най росте високим, як цей осот!
– Воістину так! – проказали дві інших.
Друга кинула галузку дуба:
– Най росте міцним, як цей дуб!
– Воістину так! – проказали дві інших.
Третя кинула на долівку орлине перо:
– Най росте хоробрим, як орел, і страху не знає!
– Воістину