Неподалік ятки з церковним приладдям виставив свій скарб торговець мощів. Він голосно прихвалював свій товар:
– Ліве вухо Афри Авґсбурзької! Мізинець з правої руки Гаубальда Реґенсбурзького! Клапті савану святого Альберта Маґнуса! Ніготь з пальця ноги Адельгейди Бурґундської! Праве око святого Боніфація! Автентичність усіх артефактів підтверджена єпископами і кардиналами!
Айзек розсміявся:
– Знаю я, звідкіля ті артефакти. Спочатку закопують якогось старого чи стару в вапняний ґрунт, за рік викопують, висушують кості в печі, а потім продають як святі мощі. Проблеми з підтвердженням теж не буває, бо гроші люблять усі.
На ярмарку не бракувало і яток з книгами. Найбільше тут купували календарі, кантики9, молитовники, кухарські книги, взірці готових листів, у тім числі любовних, і, звичайно, єгипетські сонники.
Лукаш порпався у скринях, шукаючи щось новіше з медичної літератури, а також романи. За цим заняттям застав його доктор Геліас і запросив на пиво. Доктор усе шукав нагоди перебалакати з Лукашем, його муляла одна річ, і нарешті він зважився.
– Я, звісно, тішуся, що ви знайшли для себе рідну душу, але ви ж розумієте, що не можете одружитися з простолюдинкою та ще й чарівницею.
– Я знаю. Але це дико.
– Дико не дико, але медичного цеху можете позбутися. Та й до аптеки ніхто з поважних міщан не зазиратиме. Але жити з нею можете, не надто афішуючи. Не знаю, чи ви чули про випадок, який трапився у 1518 році. Героями його були Івашко Вірменин і його служниця, вродлива гречанка Софія. Господар був удівцем, отож нічого дивного, що між ними зародилася приязнь, яка тривала понад три роки. І може б, усе обійшлося, якби не народилася дитина. Звістка про це дійшла до міських радників, коханців ув’язнили. Гріх, який вчинив вірменин із гречанкою, заслуговував тільки однієї кари: спалення на вогні. Можете собі уявити цю страшну картину, коли їх, скованих одним ланцюгом, у самих лише сорочках, зі свічками в руках вели до стовпа за міською брамою. Вся вірменська громада плакала, дивлячись на них. Обох привели до стовпа й облили їхні сорочки смолою. А потім кат підпалив стос хмизу під ними й їхні сорочки.
– І громада не протестувала?
– Вони відіслали листа королю, але радники й війт виявилися надто швидкими у виконанні несправедливого вироку. Король засудив таке жорстоке покарання, та вже було пізно. Тому він наказав, щоб рада виплатила кожному вірменинові відшкодування і забезпечила спадкоємців бідного Івашка. Двісті чотири золотих червінців було виплачено наступного року, але вірменська громада повернула їх раді.
– Отже, їх було покарано не за те, що господар зійшовся зі служницею, а за те, що вони були різних конфесій?
– Саме так.
– Гм… Який це має стосунок до мене?
– Мартине, я ваш товариш, а тому кажу просто, як є. Той похмурий час, мабуть, уже не повернеться, і ледве чи