– Чи не бачиш, наскільки ті люди екзальтовані? – запитав, коли відійшли. – Не варто з ними зачіпатися. Їх гнітить страх і передчуття лиха.
– Краще б ото зайнялися валами та мурами, а не дурним пашталаканням. Козацьке військо вже не за горами.
Зі сходу наближалася козацька армія, не армія, а мурашник, що поїдав усе на своєму шляху, вісті котилися поперед армії, вдаряли хвилями у мури замків, перекочувалися через них і котилися далі, сіючи паніку. Львів завмер у передчутті облоги й на короткий час причаївся, як заєць у норі, в надії на те, що назустріч козакам рушить королівська армія, але небавом стало зрозуміло, що Львів залишений на самого себе. Цехові майстри взялися рихтувати зброю та виряджати підмайстрів до вояків, аби ті вчилися стріляти з луків і мушкетів, рубатися шаблями й колоти списами. З підмайстрів були кепські вояки, але що доброго війська за стінами було мало, то й ті згодяться.
«З нами покінчено, ми загинули, – писав львівський писар Самійло Кушевич у своєму діярії з тих тривожних днів. – Цвіт коронного війська був оточений козаками й татарами у Дикому Полі під Жовтими Водами з усіх боків і з великою мужністю та стійкістю зносив нещасливу облогу. Приступивши до трактатів, дали наші заложниками козацькому селянству досвідчених воїнів і сотників і, не дізнавшись про наміри Хмельницького, видали йому добровільно кілька гармат. Трактати не відбулися, гармати не повернено, а наші, обстрілювані своїми ж гарматами, 11 травня вигнали з табору коней, бо воду відрізав ворог. Врешті 16 травня були здобуті й самі, при цьому в безжальні руки ворога втрапив його мосць пан Стефан Потоцький, син краківського каштеляна, схоплено також Шемберґа, комісара реєстрових козаків, причину й початок стількох гірких плодів.
Про пана Сапєгу не знають напевно – живий він чи вбитий, але відомо, що все те військо, якого рахують на шість-сім тисяч, геть пропало через зраду драгунів, які, будучи за родом роксоланами, за вірою греками, за одягом німцями, перекинулись до ворога. Реєстрові козаки, що пішли на придушення