Ґільяно кивнув, але з посмішкою. Такого юного хлопця сильно вразила зустріч із цим майстром лицемірства. Ця посмішка роздратувала абата: він очікував більшої вдячності від убивці, якому дав притулок, якого повернув від воріт смерті. Вдячність диктувала належно лицемірну відповідь, і надзвичайно щиру. Цей контрабандист, цей убивця, цей селянин Турі Ґільяно мав би показати більше розуміння, християнського розуміння.
– Пам’ятай, що наша щира віра спирається на віру в дива, – суворо сказав він.
– Так, – відповів Ґільяно. – Я всім серцем вірю в те, що ваш обов’язок – допомогти нам віднайти їх.
Він мовив це без зла, весело, щиро прагнучи потішити свого благодійника. Але це все, що він міг зробити, щоб відверто не розсміятися.
Абат був задоволений і знову став приязний. Хлопець хороший, він насолоджувався його компанією в останні місяці, і приємно було знати, що він у глибокому боргу перед ним. І невдячним не буде, бо вже показав шляхетність свого серця. І словами, і справами він щодня демонстрував свою повагу до абата й вдячність йому. У його грудях билосяне жорстке серце злочинця. Що станеться з такою людиною в нинішній Сицилії, повній шпигунів, злиднів, бандитів та різноманітних грішників? «Що ж, – думав Манфреді, – якщо чоловік убив одного разу, він може зробити це знову, як буде необхідно». Тож він вирішив, що дон Кроче має настановити Турі Ґільяно на істинний шлях у житті.
Одного дня, коли Турі Ґільяно відпочивав у своєму ліжку, до нього прийшов незнайомий відвідувач. Абат представив його як отця Бенджаміно Мало, дорогого друга, а тоді лишив їх самих.
Отець Бенджаміно турботливо мовив:
– Дорогий мій юначе, сподіваюся, ви одужали від своїх ран. Святий абат розповів мені, що це було справжнє диво.
– Милість Божа, – ввічливо відповів Ґільяно.
Отець Бенджаміно схилив голову, наче й сам дістав благословення.
Ґільяно вивчав його. Цей священик ніколи не гарував у полях. Край його ряси був надто чистий, руки – надто м’які, обличчя – надто пухке й біле. Однак вираз його був цілком святенницький – покірний, повний християнського смирення. Голос теж був м’який та лагідний, коли отець Бенджаміно мовив:
– Сину