Майкла провели до невеличкої вітальні, де жінка подала чоловікам каву та анісову настоянку й вибачилася, що немає нічого солодкого. Вони сказали, що настоянка зігріє Майкла в його довгій нічній подорожі до Трапані. Гектор Адоніс дістав зі свого елегантного піджака золотий портсигар, запропонував усім присутнім, тоді вклав сигарету у свої витончені вуста і, забувшись, відкинувся на спинку стільця так, що ноги відірвалися від підлоги. На мить професор став схожим на ляльку на мотузках.
Марія Ломбардо вказала на величезний портрет на стіні.
– Правда ж, він красень? – мовила вона. – І добрий не менше, ніж красивий. Моє серце розбилося, коли він став вигнанцем. Пам’ятаєте той страшний день, синьйоре Адоніс? Усю ту брехню про Портелла-делла-Джінестру? Мій син ніколи б так не вчинив.
Чоловіки виглядали присоромленими. Удруге за день Майклові стало цікаво, що ж сталось у Портелла-деллаДжінестрі, але питати він не хотів.
Гектор Адоніс мовив:
– Коли я був учителем Турі, він дуже любив читати, напам’ять знав легенди про Карла Великого і Роланда, а тепер сам став легендою. Моє серце теж розбилося, коли він став вигнанцем.
Мати Ґільяно гірко завважила:
– Йому пощастить, якщо він лишиться живим. Ох, і чому ми тільки хотіли, щоб наш син народився тут? О так, ми хотіли, щоб він був справжній сицилієць. – Вона гірко й дико засміялася. – Такий він і є. Живе в страху за своє життя, з призначеною за його голову ціною.
Жінка замовкла, а тоді сказала палко й переконано:
– Мій син – святий.
Майкл помітив, що Пішотта особливо всміхнувся – як усміхаються, слухаючи люблячих батьків, що надто сентиментально говорять про чесноти своїх дітей. Навіть батько Ґільяно нетерпляче смикнувся. Стефан Андоліні хитро вишкірився, а Пішотта м’яко, утім прохолодно мовив:
– Люба моя Маріє Ломбардо, не виставляй свого сина таким безпорадним. Він не тільки терпить удари, а й завдає їх, і вороги досі його бояться.
Мати Ґільяно вже спокійніше відповіла:
– Я знаю, що він багато разів убивав, але ніколи не чинив несправедливості. І завжди давав людям можливість очистити свою душу й востаннє помолитися Господу.
Раптом вона взяла Майкла за руку, вивела на кухню, тоді на балкон.
– Ніхто з них насправді не знає мого сина, – сказала жінка Майклові. – Вони не знають, який він добрий і м’який. Може, серед інших чоловіків він поводиться інакше, та зі мною він завжди був справжній. Він слухався мене, ніколи й слова різкого не сказав. Люблячий, слухняний син. У перші дні вигнання він дивився вниз із гір, але нічого не бачив. А я дивилася вгору й теж не бачила