– Трясця! Хвалити Бога. Хтивий пес. Уявляєш, я його мало не підчепила, коли він ішов.
Вона має рацію. Молодик, який щойно просунув повз нас, сповнений самозакоханості: тильною стороною долоні він витирав помаду дівчини зі свого рота та манірно й задоволено шкірився дорогою до вбиральні.
Боже, мені треба ще випити. Я шукаю автобусного хлопця вже три місяці. Або я знайду його якнайшвидше, або мене в реанімацію заберуть.
Пізніше, повернувшись на Делансі-стрит, ми скидаємо туфлі та валимося на канапу.
– Я от думаю, – починає Сара, перекочуючись зі свого боку канапи до мене, – оцей новий хлопець на роботі може тобі сподобатися.
– Я хочу лише автобусного хлопця, – промовляю я мелодраматично, як у костюмному фільмі.
– А що, коли ти його знайдеш, а він покидьок? – міркує вона. Наші враження в тому барі, очевидно, її добряче струсонули.
– Гадаєш, мені слід кинути пошуки? – я піднімаю з бильця канапи важку голову та дивлюся на подругу. Вона розводить руками й так і завмирає.
– Просто кажу, що тобі треба мати аварійний план.
– На випадок покидька?
Вона підносить великі пальці, напевно, тому, що підняти голову – надто велике зусилля.
– Він може виявитися найкращим, супергероєм вищого ґатунку, – каже вона, – або в нього може бути дівчина. О, боронь Боже, Лу, він може навіть бути одруженим.
Тут мені заціпило горло. Справді заціпило.
– У жодному разі! – шиплю я у відповідь. – Він самотній, він чудовий, і він десь тут поблизу, чекає, коли я його знайду. Я відчуваю, що воно саме так і є, з усією впевненістю п’яної жінки. Або, може, він навіть сам шукає мене.
Сара підпирається ліктем та витріщається на мене. Її довгі руді пасма розтріпалися, туш потекла.
– Я просто кажу, що ти можеш мати нереальні сподівання, і тобі – нам – далі треба діяти обережніше, от і все.
Я знаю: вона має рацію. У цьому барі в мене ледь серце не стало.
Ми дивимось одна на одну, а потім вона плескає мене по нозі.
– Ми його знайдемо, – запевняє. Це такий простий жест солідарності, але від нього в мене клубок у горлі. Усе ж таки я добряче напідпитку.
– Обіцяєш?
Вона киває, кладе руки на серце, а з мого горла виривається бурхливе ридання, бо я втомилася, сп’яніла, і ще тому, що іноді не можу згадати обличчя автобусного хлопця й боюся, що забуду, який він має вигляд.
Сара сідає та витирає мені очі рукавом сорочки.
– Не плач, Лу, – шепоче вона. – Ми й надалі його шукатимемо, поки не знайдемо.
Я киваю, відкидаюся на спину та дивлюся на ліпну стелю, яку наш господар обіцяє полагодити, відколи ми перебралися сюди кілька років тому.
– Ми знайдемо. І він буде ідеальним.
Вона замовкає, потім непевно змахує гострим пальцем над головою.
– Краще йому таким бути. Або я виріжу «покидьок» просто тут, у нього на лобі.
Я киваю. Я ціную її вірність і відповідаю їй тим