Найбільше мене дивувало (а до цього моменту саме так і було), що наші романтичні стежки жодного разу не перетиналися. А от тепер…
Якої відповіді вона чекає? Тут немає безпечного варіанта. Якщо скажу: «Так, він вогонь», – не думаю, що зможу вимовити це не як збоченка. Якщо скажу: «Ні, не вогонь», – вона образиться.
– Він відрізняється від твого звичного типу, – відповідаю непевно.
Вона повільно киває та прикушує верхню губу.
– Я знаю. Можеш говорити чесно, я не ображуся. Він не такий очевидно вродливий, якого ти чекала побачити, ти це мала на увазі?
Знизую плечима.
– Гадаю, я не сказала, що він не гарний чи щось таке, просто відрізняється від твого стилю, – роблю паузу та дивлюся на неї з розумінням. – Твій останній хлопець був більш схожим на Метта Деймона, ніж Метт Деймон сам на себе, правда ж?
Вона сміється, бо це так і було. Я навіть помилково назвала його Меттом в очі. Але то було нічого, бо все це тривало лише чотири побачення, а потім Сара вирішила, що, яким би вродливим він не був, це не виправдовує того, що він телефонує матусі тричі на день.
– Джек здається якимось дорослішим, – вона зітхає та обіймає горнятко долонями. – Так, ніби всі інші були хлопцями, а це – чоловік. Смішно звучить?
Я хитаю головою й усміхаюся, попри свою безнадію.
– Ні, для мене не смішно.
– Напевно, він рано подорослішав, – каже Сара. – Утратив батька кілька років тому – рак, здається, – вона замовкає, замислюється. – Певний час після цього мусив підтримувати маму з молодшим братиком.
Серце моє ледь не розривається від жалю за ним. Мені не треба розповідати, яким спустошливим це може бути.
– Він, здається, дуже крутий хлопець.
Їй ніби полегшало від моєї оцінки.
– Так, він саме такий. У нього дуже особлива крутість. Він не йде за натовпом.
– Найкращий шлях.
Вона сидить у повній тиші кілька секунд, потім починає знову:
– Ти йому подобаєшся.
– Він це сказав? – намагаюся, щоб голос звучав байдуже, але боюся, що вийшло з відтінком відчаю. Але, якщо так і вийшло, Сара не помітила.
– Я просто знаю. Ви двоє маєте стати найкращими друзями. – Вона всміхається, відсовує стільця та встає. – Почекай, побачиш. Ти полюбиш його, коли краще пізнаєш.
Вона виходить з кухні, минає мене, легенько похитавши вузол мого волосся. Я стримую пристрасне бажання підскочити та обійняти її з усією силою. І попросити вибачення, і благати про те, щоб вона мене зрозуміла. Але натомість підтягую до себе цукорницю та додаю солодкого до кави. Дякувати Богові, невдовзі я вирушаю на Різдво до своїх. Мені вкрай необхідний час для самої себе, щоб я змогла розробити план, як, у біса, жити далі.
2010
Минулоріч я дала собі дві обітниці:
1. Знайти свою першу справжню роботу в журналі. Ну, можу з упевненістю сказати, що блискуче провалила це завдання.